Розділ 8

Міша

— Ей, куди ти дівся? — донісся голос Діми з телефону, коли той набрав мене через кілька годин після того, як я пішов із вечірки.

— Пішов, — спокійно відповів я.

— Тобто тобі зовсім на мене наплювати? А як же все, що було між нами? — почав скиглити той.

— Дімо, ми знайомі з дитинства. Не драматизуй так, ніби я щойно розірвав наше п'ятирічне подружнє життя.

— А ти просто взяв і пішов!

— Так.

— Навіть не попрощався!

— Ти був зайнятий.

— Чим?

— Руйнуванням нервової системи всіх, хто був на вечірці.

— Я взагалі-то хвилювався!

— Вітаю. У тебе вперше проявилися людські почуття.

— Міша, я серйозно.

— Я теж. Навіть дуже. Мені вже страшно.

— Ти неможливий.

— Зате стабільний.

— Ти хоча б міг сказати, що йдеш.

— Міг.

— І?

— Не сказав.

— Чому?!

— Хотів залишити тобі загадку на вечір.

— Я тебе зараз приб'ю.

— От бачиш. А я ще переживав, що ти сумував.

На тому кінці запала коротка тиша.

— Все одно міг почекати мене.

— Дімо, ти двадцять хвилин вибирав, який соус взяти до картоплі. Я не настільки терплячий.

— Там був складний вибір.

— Так. Від цього залежала доля людства.

— Саме так.

— Добре, наступного разу залишуся, щоб особисто проконтролювати твою картоплю.

— От і домовились.

— Але якщо ти знову будеш двадцять хвилин вибирати соус — я піду.

— Зрадник.

— Живи з цим.

— Тобі, до речі, цікаво почути про свою Ліну?

— Що з нею?

— Я її сьогодні врятував.

— Від чого?

— Від двох зміюк.

— Дімо, нормально скажи.

— Від Соні й Аліси.

Я на кілька секунд замовк.

— І що ти зробив?

— З'явився в потрібний момент. Як справжній герой.

— О, почалося. Зараз ще розкажеш, як на білому коні туди в'їхав.

— Між іншим, я майже так і зробив. Через спинку дивана перестрибнув, сів біля Ліни й почав рятувальну операцію.

— Ти хоча б не впав?

— Не впав.

— Шкода.

— Між іншим, я їх так красиво поставив на місце, що вони ледь не розплакалися.

— Тобто ти просто язиком потріпав.

— Язиком, між іншим, іноді можна зробити більше, ніж кулаками.

— Оце зараз прозвучало підозріло.

— Замовкни.

Я не стримав сміху.

— І що далі?

— А далі я її звідти витягнув. Провів додому.

— І вона?

— Нормально. Навіть сміялася.

— Справді?

— Ага. Після того, як я назвав ту Соню змією.

— Ти, я бачу, дипломат.

— Я просто працюю з тим матеріалом, який маю.

— А Нікіта де був?

— От це, до речі, найцікавіше...

— Дімо.

— Що?

— Не починай.

— Я нічого не кажу.

— Ти вже таким голосом сказав «найцікавіше».

— Добре-добре. Приходь — розкажу все.

— Тягни свою дупу до мене додому і все розповідай, малий засранцю.

— Уже йду.

— І без своїх героїчних пауз.

— Нічого не обіцяю.

— Дімо.

— Все, все. П'ятнадцять хвилин.

— Якщо прийдеш через пів години, я тебе не впущу.

— А якщо через десять?

— Тоді, може, навіть нагороджу медаллю.

— За порятунок Ліни?

— За те, що вперше в житті прийшов вчасно.

— Жорстоко.

— Правдиво.

Не минуло й п'ятнадцяти хвилин, як у двері постукали.

— Ну звісно, — пробурмотів я, підводячись із дивана. — Я вже почав думати, що ти заблукав.

Відчинивши двері, я побачив Діму, який стояв на порозі із самовдоволеною посмішкою.

— Я прийшов.

— Бачу. Заходь уже, герой-рятувальник.

— Можеш не дякувати.

— Я поки що думаю, чи дякувати тобі, чи ні.

— Ти просто заздриш моєму героїзму.

— Заходь, поки я не передумав.

Діма зайшов до квартири й одразу попрямував усередину, але вже за кілька секунд зупинився та повернувся до мене.

— У тебе є щось поїсти? — із благальним виразом подивився на мене Діма.

— Хлопче, ти щойно з вечірки. Ти як, трясця, можеш хотіти їсти?

— Героїзм багато енергії забирає. Але простому люду, як ти, — мовив друг, показавши на мене пальцем, — цього не зрозуміти. Та я за порятунок твоєї Ліночки й не на таке заслуговую.

Самовдоволено посміхаючись, він подивився на мене.

— Так що, Мішо, є що поїсти?

— По-перше, вона не моя, ідіоте, ти...

Не встиг я договорити, як Діма похитав пальцем у мене перед носом, цокнув язиком і з переможною усмішкою промовив:

— Можеш брехати собі скільки завгодно, але я знаю, що вона тобі подобається. Погодуєш мене — і я залишу твій секрет при собі.

Я важко зітхнув.

— А не забагато умов для твого годування? Якщо так подумати, я можу тебе й не годувати.

Він вигнув брову й подивився на мене так, ніби хотів запитати: «Якого чорта?»

— Ну, дивися. Я ще не знаю, що ти там із Ліною зробив і чи треба мені за це дякувати, чи ні, — це раз. А два — у мене значно більше на тебе секретів, тому мій секрет ти не видаси.

Самовдоволено посміхаючись, я глянув на нього.

— Тож давай свою героїчну історію, друзяко.

— Е, ні. Без їжі — ні слова не скажу.

— Засранець малий.

— Я теж тебе люблю, — відповів Діма і послав мені повітряний поцілунок.

Яке дитя. Боже, дай мені сил.

— Холодильник твій. Тільки не спали мені кухню, — швидко вимовив я, коли той уже біг до холодильника.

— Ну? — нетерпляче мовив я до Діми, коли той доїдав останній пригорілий бутерброд із тарілки. Цей ідіот якимось чином примудрившись спалити нещасні бутерброди в мікрохвильовці.

— Поспішиш — людей насмішиш.

— Чуваче, щось ти не здавався таким мудрим, коли зрозумів, що твоя їжа горить на моїй клятій кухні. Тож давай швидко дожовуй і розповідай. Або вали, щоб я тебе більше не бачив, — прогарчав я.