Розділ 18. Щирість

Розділ 18

          Декілька наступних днів я провела в домі Леоніда. Він доглядав за мною, наче я була маленька дитина. Перший час Леон забороняв мені вставати з ліжка, приносячи їжу і питво у спальню. Навіть проводжав мене до дверей у вбиральню. Я розуміла, що він хвилюється за мене. Адже таке спонтанне погіршення стану мого здоров’я неабияк стривожили його.

          Минуло вже п’ять днів мого перебування в помешканні Леоніда. Мені подобалось тут. Я починала звикати до цієї квартири. Її енергетика підживлювала мене, додавала сили. Затишок, якій я відчувала тут, допомагав оговтатись від хвороби. Все частіше я ловила себе на думці, чому я досі не погодилась переїхати сюди.

          Щодня я з насолодою засинала й прокидалась. Адже поруч завжди був Леонід. Його обійми огортали мене і спокій наповнював кожну клітинку мого тіла. Дивувалася, як раніше я могла засинати не чуючи биття рідного серця.

          Я швидко йшла на поправку, оговтуючись від застуди. Любов, з якою опікувався мною Леонід, додавала мені сил.

          Вхідна мелодія мого телефону наполегливо звучала, не зупиняючись. Хтось явно намагався до мене додзвонитись. Я прокинулась і потягнулась за телефоном.

          - Алло! – сонним голосом промовила я.

          - Привіт, Діано! – Телефонувала Машка. – Як ти себе почуваєш?

          - Привіт! – привіталась я у відповідь. – Порівняно з попередніми днями – набагато краще. Видужую вже.

          - Клас! – радісно вигукнула подруга. – Ми з Наталкою скучили за тобою!

          - А я за вами. – сказала я. – Що там в універі? Викладачі не кіпішують, що мене немає?

          - Їм все-одно. – байдуже відповіла Машка. – Одним студентом більше, одним менше. Та й скільки тебе не було? Три дні всього лиш.

          - Ну, так. – погодилась я. – Сумніваюсь, що на цьому тижні я піду на пари. Остаточно вилікуюсь й тоді надолужу, те що пропустила.

          - Твій мужик швидко поставить тебе на ноги! – сказала Маша. – Пару гарячих ночей і будеш, як нова копійка! – засміялась вона.

          - Ей, Машка! Ну, тебе! – промовила я і теж розсміялась.

          Ми ще трохи побалакали з нею й невдовзі розпрощались. Було приємно усвідомлювати, що дівчата хвилювалися за мене, не дивлячись на те, що ми дружимо зовсім недавно.

          Я подивилась на екран телефону, щоб взнати як година. За чверть дев’ята. Леона поруч не було. Він завжди прокидався раніше за мене і йшов на кухню готувати каву.

          Але його там не було. Я була в квартирі сама.

          Дивно було знаходитися тут самій. Змішані почуття охопили мене. Радість і смуток одночасно панували всередині. Я раділа тому, що можу побути на самоті й в ту ж мить це саме й засмучувало мене, тому що я не хотіла бути без Леона.

          Я вирішила поглянути на іншу частину квартири, яку досі не бачила. Причинивши двері, я опинилась в невеличкому коридорі, по обидва боки якого було двоє дверей. За одними з них була розташована компактного розміру вбиральня.

          Зайшовши в інші двері, я побачила велику світлу кімнату з панорамними вікнами. Стіни були прикрашені шпалерами світло-голубого кольору в ледь помітну білу вертикальну смужку. Підлога вистелена світлою дошкою, яка виблискувала під лаковим покриттям. Я ступала по ній босими ногами і не відчувала холоду.

          Не дивлячись на те, що кімната була без меблів і не облаштована, я почувала себе комфортно, знаходячись тут. Я підійшла до вікна. Звідси відкривався вид на всю вулицю, яка була як на долоні.

          Я присіла на підлогу і охопила коліна руками. Спостерігаючи за життям, яке вирувало за вікном, я впіймала себе на думці, що тут мені добре й затишно. Домівка Леона була для мене наче фортеця, яка захищала від всіх негараздів.

          За ті дні, що я хворіла, сніг потанув і не залишив навіть й згадки про себе. Вдень все виглядало сірим і похмурим. Автомобілі безупину розсікали по мокрих дорогах, піднімаючи за собою хмару мокрого бруду. Люди поспішали, намагаючись якнайшвидше потрапити в приміщення, щоб відігрітися від вогкого холоду, який обвивав їх на дворі. Ніхто не мав бажання затриматись на вулиці й на хвилину. Лишень один чоловік не поспішаючи йшов тротуаром. Він вигулював собаку, яка крокувала поруч і радісно махала хвостом. Я ніколи не розуміла собачників. Йти з самого ранку на двір, незважаючи на погоду, щоб твоя тваринка погуляла, було для мене неприйнятним. Хоча я любила собак. Однак, я ненавиділа прокидатися спозаранку.

          Цікаво, який вночі тут вид з вікна? Треба буде обов’язково подивитись. Я підвелася і озирнулася навкруги.