Розділ 17. Роздуми

Розділ 17

          Пройшло трохи більше двох тижнів з того вечора, коли Леонід запропонував мені переїхати жити до нього. А я ще й досі не визначилась із відповіддю.

          Я не хотіла з опалу приймати рішення. Мені був потрібен час на роздуми. Леон без проблем погодився зачекати, поки я подумаю. Я не знала, що мені робити.

          Сьогодні була неділя і я могла позволити собі полежати в ліжку. Я дивилась у вікно і спостерігала за сніжинками, що кружляли в повітрі.

          Початок грудня приніс з собою перший снігопад. Не дивлячись на те, що я не любила холод, зима завжди приносила мені радість. Особливо, якщо вона була сніжною.

          Я милувалася крихітними сніжинками, які нагадували мені малих бешкетних діток, що радісно кружляли в танці. Ці біленькі малечі тішили своїми пустощами, заграючи з вітром, який легенько підіймав їх догори. Він наче навмисно не хотів дати їм опуститися на землю. Вони були такими безтурботними, що в мене виникло бажання знову повернутися в дитинство.

          В голові виринув спогад, як ми з татом ходили кататися на санчатах, коли я була маленька. Я зі сміхом спускалась з гірки, а він завжди ловив мене внизу. А потім ми кидалися сніжками і приходили додому всі засніжені й мокрі, де на нас чекало гаряче какао з смачним вівсяним печенням, яке мама випікала сама. Це змусило мене посміхнутись.

          Як мені примирити тата з Леоном? Як пояснити, що він не скривдить мене, що мої з ним стосунки роблять мене щасливою? Тато ще ні разу не назвав його по-імені. Завжди, розмовляючи з ним по телефону, я чую одне й теж питання: «Він тебе не ображає?». І щоразу я запевняю тата, що йому немає про що турбуватися.

          Тато з Леоном були майже одного віку, з різницею в чотири роки. Вони могли б бути хорошими друзями, якби не одне «але» - я. Саме через велику різницю у віці тато не бажав сприймати всерйоз мої стосунки з Леонідом.

          Добре, що сьогодні можна трохи розслабитись. Я любила неділі саме через можливість побути на самоті. Сусідок по кімнаті переважно не було в цей день. Наталка зажди їздила додому на вихідні, а Машка останні декілька тижнів проводила вихідні у свого хлопця.

          Я неохоче встала з ліжка і ввімкнула електрочайник. Насипавши кави в кружку, я дістала з тумби свій альбом. В мене виникло бажання створити новий образ. Сніг, що падав за вікном, надихнув мене на творчість.

          Олівець залишав за собою слід із плавних ліній, створюючи на папері жіночу постать. Вона стояла біля вікна, впершись руками в підвіконник. Коротка стрижка «каре» натякала на внутрішню стриманість. Лаконічне облягаюче плаття хотіло переконати в надмірній серйозності своєї хазяйки. І лишень яскравий об’ємний бант, що був зав’язаний збоку шиї, змушував відійти від суворості. Він надавав легкості й безтурботності цьому образу, який лишень з першого погляду асоціювався зі скутістю. Яскраві туфлі наштовхували на думку, що справжня сутність цієї жінки ховається за спробою стримати свої емоції, прикриваючи себе понурим вбранням.

          Відклавши малюнок, я поглянула на годинник. Майже перша. Я згадала, що мала зробити собі каву. Вода вже давно вистигла. Малювання захопило мене, поглинувши мене повністю. Посміхнувшись сама до себе, я знову включила електрочайник.

          Мелодія вхідного дзвінка привернула мою увагу. Телефонувала Юлька.

          - Привіт, зараза! – вигукнула вона, лиш я відповіла на дзвінок.

          - Юлька, привіт! – Я була рада почути голос.

          - Ти де пропала?! – Вона говорила підвищеним тоном, але я чула що вона не злиться на мене.

          - Блін, Юль, вибач. – Я дійсно відчувала вину перед нею. – Останнім часом стільки всього навалилося, що реально не вистачає сил.

         - То тебе викладачі так пресують? – спиталася вона.

          - Ну, а хто ще? – відповіла я питанням на питання.

          - Леонід, наприклад. – сказала Юлька і розсміялася. – Не дає тобі спати по ночах.

          - Та йди ти! – випалила я, сміючись. – В твоїй голові лишень секс!

          - Ой, можна подумати, що ви цим не займаєтесь! – весело вигукнула подруга.

          - Слухай, хватить прикалуватись! – сказала я, хоча насправді скучила за її жартами.

          - Окей, Ді! – промовила вона. – Розказуй, що в тебе нового?

          - Нууу… - протягнула я. – Леон запропонував мені переїхати до нього.

          На мить запала тиша. Я вже подумала, що наша розмова обірвалась.