Розділ 13. Клуб

Розділ 13

          Я розсміялася.

          Ми з дівчатами накривали на стіл, щоб повечеряти.

          – О, слухайте ще один анекдот, – весело сказала Маша.

          – Почекай, я ще від попереднього не відійшла, – сміючись, попросила я її.

          – Дівки, давайте до вечері самогоночки, а? – запропонувала Наталя.

          – Ні, – в один голос відмовилися ми з Машею.

          – А що ви так проти? – не розуміючи нас, стиснула плечима Наталя. – Я крім неї, ніякого спиртного не вживаю.

          Я подивилася на Наталю, яка нарізала ковбасу на бутерброди. Це була трохи повненька дівчина, з яскраво–рудим волоссям, що ледь торкалися плечей. Вона завжди носила яскравий, іноді навіть кричущий макіяж і велику купу сріблястих прикрас. Наталя приїхала в столицю з села з–під Києва. Типова сільська дівчина. «Кров з молоком», як вона любила сама про себе говорити.

          – Дівки, сир теж ось так тонко різати? – запитала Наталя і тицьнула в сир пальцем, із занадто довгим нарощеним нігтем. Її розмова кардинально відрізнявся від того, що я звикла чути. Це був сільський діалект, який я іноді не розуміла.

          – Можеш і не нарізати, – відповіла Машка. – Я й таким закушу, – вона розсміялася.

          – Дівчата, а пельмені вже зварилися? – запитала я сусідок по кімнаті.

          – А що, ти їх не принесла? – з подивом на обличчі, запитала мене Маша.

          – Ні, я думала, що хтось із вас їх вже приніс, – розгублено відповіла я.

          – Ах, ти йoшь твою трьош! – голосно вилаялася Наталя. – Забути про пельмені?!

          Вона обурено вийшла з кімнати, на шляху лаючи всіх на світі.

          – Діана, ти вино вмієш відкривати? – запитала мене Маша, тримаючи темно–зелену пляшку в руках.

          – Ні, ніколи не доводилося, – відповіла я і уважно подивилася на неї. – Будемо тренуватися, – пожартувала і ми розсміялися.

          – А може, вип'єш щось міцніше? – Машка підморгнула і взяла в руки пляшку з горілкою. – Навіщо тобі цей компот зі збродженого винограду?

          – Маш, я взагалі дуже рідко вживаю спиртне, – спокійно відповіла та взялася за нарізку хліба.

          – Ну, сьогодні повинна трохи випити, – вона взяла майонез і почала намазувати їм хліб, який я тільки що нарізала. – Перша стипендія, як ніяк. Потрібно цю справу відсвяткувати.

          – Все–ще не звикну до цих студентських традиціях, – сказала я.

          Двері відчинилися і в кімнату з шумом увійшла Наталя.

          – Дівки, ви з глузду з'їхали! – голосно сказала вона і ухнула каструлю з пельменями на стіл. – Ми ледь не залишилися без закуски!

          – Пфф ... – закотила очі Машка. – Дивись, скільки бутербродів буде!

          – Ти називаєш ось це закускою? – сказала Наталя і розсміялася своїм грудним голосом. – Цим не закусиш!

          – Дівчата, допоможіть стіл переставити, – сказала я.

          Утрьох ми поставили стіл посеред кімнати і розмістили навколо нього стільці.

          Кімната, в якій жила я з Наталією і Машею, розрахована на трьох осіб. Меблів в ній не дуже багато. Три ліжка, біля кожної тумбочка невеликого розміру. Два столи, один з яких ми використовували як тумбу для посуду і іншого кухонного приладдя. Інший стіл був завжди завалений конспектами і книжками, за яким ми по черзі готувалися до пар. Вбудовані шафи, що знаходилися по обидва боки вхідних дверей, вміщували в себе наш гардероб.

          – Наталь, вмієш вино відкривати? – запитала я сусідку по кімнаті.

          – Певна річ! Питаєш таке! – розреготалася Наталя. Вона взяла штопор, без зусиль відкоркували пляшку і поставила її на стіл.

          – Яка морока з тим твоїм вином, Діано! – сказала Машка і сіла за стіл. – Інша справа – горілка – повернув пробку і налив.

          – Точно! – підтримала її Наталя. – Скільки мені його треба випити, щоб в голові хоч трохи зашуміло!

          – Мені багато не треба, – посміхнулася. – Одного келиха вистачить.

          – З тобою вигідно бухати, – розсміялася Маша. – Економна така. Випила чарку – і вистачить.

          – Ой, та не кажи! – сміючись, сказала Наталя, беручи в руки пляшку. – Не те що я!

          Мені було легко з ними спілкуватися. Дівчата вчилися разом зі мною. Як тільки ми познайомилися – відразу здружилися. Наталя і Маша – єдині одногрупниці, з ким я тісно підтримувала стосунки.

          Сьогодні ми отримали першу стипендію. Тому вирішили трошки відзначити цю подію невеликим застіллям. Вірніше, Наташа з Машкою наполягли. Пити я не хотіла, але подумала, що від келиха вина нічого страшного не трапиться.

          Налила собі в кухоль вина і зробила ковток.

          – Гей, Діано! – крикнула сильним голосом Машка. Від несподіванки здригнулася і мало не облилася вином. – Почекай–но! А як же тост?

          – О, я не знала, – винувато посміхнулася я. – Давай говори!

          – Почекай хвилинку, Маріє! – Наталя схопила пляшку і налила їм гіркої в стакани. Вона завжди називала її повним ім'ям. – Все, тепер можеш говорити!

          – Дівчата! – пафосно почала свою промову Маша. Вона прокашлялася і продовжила: – Сьогодні ми зібралися тут, щоб відсвяткувати наш студентське свято – першу стипендію! Нехай вона виплачується без затримок і виручає нас у хвилини фінансової кризи. Щоб її вистачало на мартіні з лаймом. І на помаду. Ми ж дівчинки!

          Я розсміялася. Ну, і тост!

         Ми розмовляли, веселилися і жартували, обговорювали викладачів та однокурсників, навіть встигли поприколюватися над Ксенькою–заразою. На вулиці давно стемніло, годинник показував початок одинадцятої. Час пролетів непомітно. У хорошій компанії завжди так.

          – Дівчата! – з ентузіазмом вигукнула Машка. – А пішли в клуб?