Розділ 3. Подорож

          Розділ 3

          Життя продовжується. Незважаючи ні на що. День змінює ніч. Після шаленої бурі завжди з'являється сонце.

          Душевні рани потроху гояться. Спогади про Макса вже не так сильно мучать душу, серце менше ниє від болю. Хоча образа на чоловіків засіла глибоко в душі. Я заборонила собі довіряти їм.

          Багато ночей я згадувала відносини з Максом. Дивувалася, як я могла бути такою сліпою. Закоханість затьмарила очі, затуманила здоровий глузд.

          Після таких невдач стаєш обережнішою. Починаєш шукати в людях підлість. З'являється недовіра. Вона гострим лезом ріже наївність на шматочки. Відрізає клаптик за клаптиком.

          Мені було нестерпно важко після розриву з Максом. Байдужість поглинула мене повністю. Охопила душу, вчепилася в неї, як п'явка. Радість зникла з очей. Мене нічого не цікавило. Суцільна апатія: до їжі, роботи, друзів, батьків. Я була наче зомбі. Навколишній світ став для мене сірим і безбарвним, як чорно–біле кіно.

          Одного дня я сиділа на роботі і понуро дивилася у вікно. Люди проходили повз магазинчика, кудись поспішали. З стурбованими і похмурими обличчями. Раніше я не надавала цьому значення.

          У магазин зайшла керуюча.

          – Доброго дня, Світлано Петрівно! – я намагалася зобразити на обличчі щось схоже на усмішку.

          – Привіт, Діаночко! – вона всміхнулася. – Зачиняйся. Сьогодні підеш додому швидше.

          Я здивувалася. За сім місяців, що я тут працюю, це було вперше.

          – Світлано Петрівно, я можу працювати як завжди. Мені не потрібен відпочинок.

          – Потрібен, ще й як! – голос начальниці був твердим, як скеля.

          Сперечатися не було сенсу. Є люди, які одним своїм виглядом дають тобі зрозуміти, що командують тут вони. Такою була і Світлана Петрівна.

          Це була елегантна, красива жінка сорока п'яти років. Біляве волосся було завжди зібране в акуратну зачіску. Стильні класичні костюми, які вона так любила одягати, підкреслювали її фігуру. Незмінний манікюр і помада вишневого кольору. І кожен раз різні аксесуари. Це була її «фішка».

          – Як ти думаєш, була б я чотири рази заміжня, якби страждала так по чоловікам, як ти? – вона пильно дивилася на мене, не відводячи очей. – Запам'ятай: ти повинна любити себе, піклуватися про себе. Знати собі ціну. Тоді і чоловіки почнуть цінувати тебе.

          Вона відступила на крок і пройшлася по мені поглядом.

          – Дівчинко моя, ти жахливо виглядаєш! Подивися на себе: виснажена, бліда, схудла. Сумно на тебе дивитися. Таке враження, що ти зараз знепритомнієш!

          Я не знайшла, що їй відповісти.

          – Діано, скільки можна побиватися ? Візьми себе в руки! – вона підійшла і обійняла мене. – Ти вважаєш, що Макс вартий твоїх страждань? Думаю, він знайде причину, щоб позловтішатися, коли побачить твій нинішній стан.

          Останні її слова були як ківш крижаної води на голову. Вони моментально висмикнули мене зі ступору.

          Я підняла голову, і подивилася на себе у велике дзеркало на стіні. Господи! На кого я стала схожа? На мене дивилася дівчина, яка колись нагадувала мене. Спухлі очі від сліз, під очима синці. Обличчя зблідло і було схоже на порцелянову маску. Одяг став завеликий і складалося враження, що він на розмір більше, ніж мені потрібно.

          Зловтішатися? Нізащо! Не буде йому такої радості!

          – Тобі треба відпочити. Це не обговорюється.

          Вона вийняла з сумочки конверт і вручила його мені.

          – Що це? – я здивовано подивилася на Світлану Петрівну.

          – Невеликий презент від мене, – начальниця подивилася м'яким поглядом на мене. Взяла мою руку і поклала в неї конверт. – Даю тобі два тижні відпустки. Поїдь кудись, зміни обстановку. Подорожі завжди допомагають вилікувати душевні рани.

          Я посміхнулась. Вперше за останні дні.

***

          Автобус від'їхав від зупинки, а я все ще дивилася у вікно і махала мамі рукою. Мене переповнювали емоції. Я їду в турне! Ще ніколи я так не хвилювалася! Це були приємні передчуття чогось неймовірно захоплюючого й цікавого.

          Коли постало питання, яку країну обрати для подорожі, я не сумнівалася ні секунди. Без вагань вибрала тур в Італію. Мрія побачити цю дивовижну країну не перший рік жила в моєму серці. Що може бути краще, ніж відвідати заповітні міста, які зберігають тисячолітню історію? Мілан, Флоренція, Рим, Венеція... Зовсім скоро я буду гуляти їх вуличками.

           ...Я сиділа за невеличким столиком вуличного кафе на площі Флоренції. Милувалася, як вечір змінює день. Хотілося розчинитися в цьому моменті, закарбувати його в пам'яті. Тераса була вщент заповнена людьми – такими різними, але в той же час однаковими. Їх об'єднував щасливий вигляд, посмішки і гарний настрій. Взяла смартфон і зробила декілька селфі, а потім сфотографувала захід сонця. На пам'ять.

          На серце відчувався повний спокій. Мене більше не турбували спогади про невдалі стосунки з Максом. Наче їх ніколи й не було. В думках була тільки Італія. З її неперевершеними пам'ятками архітектури і мистецтва, ароматною кавою, апетитною піцою, приголомшливим пейзажами і неймовірно позитивними італійцями.

          Вночі наш автобус від'їхав від готелю. Я дивилася на вогні міста, що залишалися позаду. В голові крутилася тільки одна думка: я обов'язково сюди повернуся!

          Я раділа, що зважилася на цю подорож. Вона наповнила мене силою, подарувала незабутні враження. Зцілила, змінила світогляд, надихнула оптимізмом. Щаслива і задоволена я поверталася додому.