Франківська ніч

Люблю Франківськ за ніч...
Люблю, коли світиться панель приборів у машині і ми їдемо порожніми вулицями Франківська.
За кілька днів до Нового року, тієї ночі... З навислих над дорогою гілок дерев осипався дрібний
сніжок, сріблився в повітрі і приземлявся на лобове скло. У машині було тепло, звучить класична
музика. Намагаюсь вгадати про що ти зараз думаєш – такий зосереджений на дорозі і мовчазний.
Вивчаю твою задумленість і відстороненість, сама замовкаю і ми їдемо в тиші. Я ніколи не зможу
здогадатись про що ти насправді тоді думав, і ніколи не зможу це забути: тільки ти і я і та зимова ніч.

Ми йдемо вулицею, раптом ти зупиняєшся: «Чуєш?». Я прислухаюсь: «Що?». Ми стоїмо на
безлюдній вулиці в самому центрі Франківська, на годиннику перша ночі, ніде нікого... «Що я маю
почути?» – перепитую. «Просто тиша» – кажеш ти, – «Дуже рідко стає насправді тихо, так щоб без
сторонніх звуків». Ми стоїмо дві хвилини і просто слухаємо тишу, аж поки слух не вловлює
проїжджаючу неподалік машину.
Тишу порушено, магія розвіялась і ми знову просто на вулиці. «Інколи вночі можна почути як
їде поїзд» – здивовано дивлюсь на тебе: «Не може бути! Невже ти також чуєш поїзди вночі. Я думала
що з розуму зійшла, бо як можна чути вокзал з нашого району». Ти пояснюєш, що є одна залізнична
колія трошки ближче до нас – я ще так погано знаю моє місто. «Той поїзд їде приблизно о третій ночі,
але чути його тільки в ясну погоду...». Якусь мить я мовчу, а потім кажу «А давай сьогодні почекаємо
третьої ночі і послухаємо як їде поїзд». Ти усміхаєшся: «Ні, Улянка, вже дуже пізно, я тебе проведу
додому».
Я більше ніколи не чула такої тиші у моєму місті.

Люблю Франківська за світло у вікнах спальних районів. Я вірю, що за кожним вікном –
неймовірна історія. У кожному вікні чиєсь життя з його радощами і болями, щастям і горем. Тисячі
міст, десятки тисяч районів і мільйони-мільйони віконечок із мільярдами життів. Мільярди і
трильйони історій і таємниць. Мені б не вистачило життя, щоб переслухати усім ці історії, а я хотіла
б.... Вірю, що не буває простих життів, не буває банальних. Ми на цій землі – і дароване нам життя –
це вже надзвичайно! Навіть за «найпростішим» і «найтихішим» життям ховається особиста захоплива
історія.
Ми проносимся повз на швидкості, нас це не стосується – вогники у вікнах розтають у вечірній
пітьмі. Це не наша історія. Ти обіцяв: наші вікна ми сховаємо так щоб їх не було видно з дороги і ніхто
й ніколи не задався питанням, що за тим вікном. Наших вікон торкатимуться не чиїсь погляди, а гілки
дерев.

Люблю Франківськ за ті літні ночі, коли небо зоряне і хочеться лягти прямо на асфальт, не
відриваючи погляду від зоряної безодні. Пам’ятаєш ту ніч зорепаду, коли я загадувала бажання на
падаючі зорі. Загадувала для тебе. Ми сиділи в парку на лавочці і я запитала чи загадував ти бажання
на падаючі зорі і чи вони збулись, а ти відповів що ніколи не бачив як падають зорі. Я вирішила що це
абсолютно не справедливо, щоб у когось не було бажань загаданих на зорі. Тому я лягла і поставила
голову тобі на коліна як на подушку – щоб якнайзручніше бачити на небо і ловити зірки – для тебе. Ти
погладив моє волосся, але дивився кудись вбік, в нічну пітьму. Так і не перехопивши твій погляд, я

глянула на зоряне небо. Я ловила зірки – для твоїх бажань. Тільки не розказуй мені що ти хочеш
загадати, це твої мрії – нікому, навіть мені, не розказуй про них!
Та навіть всі на світі зірки не врятували нас... А може, якби ти не пішов тоді, усі ті зорі, що я
зібрала для тебе, стали твоїми – і все збулось би!

Люблю Франківськ за ті ночі, коли на вулицях не було нікого, тільки ми – і здавалось що у всьому
світі нікого більше не залишилось. А тепер нас немає і я не хочу думати, що там є двоє інших і тепер
місто слухає їхні історії.

Люблю Франківськ за всі ті ночі і все найкраще що в мене було. І за це ж – не люблю. І за це ж
– не хочу сюди повертатися.