Частина 13

   Дійсно дивне рішення я прийняла тоді, але кожен робить помилки у житті. Мої ж необдумані вчинки можна одразу було заносити до топ-десять. Але що вже казати зараз, якщо тоді я вважала, що робила все правильно. Може, дивно, але тоді я вперше відчула увагу іншої статі до мене, як до жінки. Цей тупий хлопець мав шаблонне мислення, він робив вчинки, ніби прочитав енциклопедію для дівчаток. Носіння сумки, цукерки, які я потім знаходила в ній, простягання руки, коли я намагалася встати зі стільця. Мене це дратувало й одночасно змушувало губитися.

   Він міг нахилитися під час заняття і подути мені на вухо, змусивши моє обличчя залитися багряним рум'янцем. Найчастіше це не залишалося непоміченим викладачем. І кинуті в наш бік фрази: «Досить милуватись на парах» або «Давайте, займатиметеся дурницями в іншому місці», змушували ще більше червоніти. А цьому чудикові було все одно, він ніби навіяв собі, що це мені все подобається. Слідував за мною хвостом і навіть не соромився, коли його ж друзі відпускали свої жарти.

   Катька не втрачала будь-якої нагоди. Здавалося, її радував такий оборот подій. Вона не раз поверталася в наш бік і поглядаючи, то на Тупака, то на Кирила відпускала свої коментарі.

   Що ж до самого Яворського, то я різко потрапила до його зони байдужості. Що мене спочатку втішило. Він якщо й повертався в наш бік, то розмовляв лише з Тупаком.

   Лунало це приблизно так: «Ми йдемо сьогодні до кафе? Чи знову поведеш свою пасію додому? Бери вже її з нами, якщо у вас таке кохання».

   Мене це злило. Чому вони все вирішують за мене? Яке до біса кохання?! Вони ніби знущалися. Я навіть час від часу думала, що це може бути така нова стратегія. Новий вид тортур.

   Мене виводив із себе навіть звук голосу, яким це було сказано. Мені постійно здавалося, що Яворський знущається з мене. Хоча ні… Скоріше над нами. Мов ми були якісь ущербні для нього. Я постійно ловила себе на думці: «Чому Тупак цього не помічає?». «Ах, точно! Він же Тупак» - відповідала собі ж на це запитання.

   І знаєте, якого я дійшла висновку – просто ігнорувати ці нападки. Я ж розумна (принаймні, я так тоді думала). Я не наступатиму на ті ж граблі – заперечувати, сперечатися… Кому це було потрібно? Змовчати, опустити голову, вдати, що згодна з їхніми висновками. Щось у цьому було. Потрібно піти до їдальні, кафе, посидіти в центрі міста на лавках – я погоджувалася на все. Тупак гасав з моєю сумкою, як зі своєю. Я навіть дозволила брати мене за руку, коли ми йшли цією «дружною» компанією. Його це тішило, немов цуценя, а я отримувала моральне задоволення бачачи вирази обличчя Яворського. Я помітила, що з кожним днем його впевненість у нашій ущербній парі танула. Це його вже не так веселило, що наразі починало тішити мене. Тому від заперечення стосунків я перейшла в стадію «а може». Не те щоб я змінила своє ставлення до Тупака, швидше я змінила бачення всієї ситуації загалом.

   Я уявила себе Скарлетт О'Харою, яка крутила інтриги маніпулюючи почуттями чоловіків. Ця книга знову була взята мною з полиці. Вона стала моєю настільною енциклопедією. Мені захотілося стати холодною розважливою жінкою. Гордою та незалежною. А з Вітькою на прізвисько Тупак, я могла такою стати. Він став моєю ширмою. Залишаючись наодинці з ним, я могла говорити, що хочу, і робити, що мені заманеться. Мене ніяк не хвилювало, що я можу його образити чи зачепити. І знаєте що? Очевидно йому це подобалося.

***

Наш час

   — Ви тільки на неї подивіться! — Вигукнула моя подруга Світлана, побачивши мене в мініспідниці й підборах. — Ти куди на твою думку зібралася в карантин?

   — Привіт, між іншим, — відповіла я, стягуючи свої шикарні чоботи. — Ти ж писала, при параді бути.

   Я поцілувала її в щоку й одразу глянула у своє відображення у великому дзеркалі в передпокої.

   Моє відображення мені сподобалося. Вечірній макіяж і розпущене, довге волосся дуже поєднувалося з образом.

   — Хочеш сказати, що ми нікуди не йдемо?

   Світлана продовжувала дивитися на мене, притулившись спиною до дверного отвору.

   — Звичайно, йдемо. Просто я розраховувала побачити засмучену жінку, а тут примадонна у всій красі.

   Я підійшла й обійняла її:

   — Як я рада тебе бачити!

   — І я тебе, золотце, — вона обняла у відповідь. — Я рада, що ти повернулася. Ти дивовижно виглядаєш.

   — Дякую. Я старалася.

   Якщо чесно, то Світка завжди була яскравішою за мене. Її темне волосся ідеально обрамляло біле аристократичне обличчя, з великими карими очима. Червона помада довершувала образ вамп.

   — Я скористалася своїми зв'язками. Ми йдемо до закритого закладу, який відкрито суто для обраних. Особливо для обраних, — вона наголосила на слові «обраних». — І тим більше обраних в карантин.

   — Аж стало страшно, від такої тавтології.

   Як пояснила мені вона у процесі зборів, це був клуб для верхівки нашого міста. Тому його впритул не помічали органи місцевої влади, які теж вважали за честь побувати у цих стінах.

   Ми під'їхали на таксі. Будівля була нічим не примітна, крім розміру та великої наявності приладів вентиляції. Самотні двері з ліхтарем, ніяк не видавали в цьому будинку елітного клубу, але варто тільки нам було потрапити всередину, я зрозуміла, що помилилася. Чорно червоний інтер'єр клубу, надавав таємничості та трохи похмурості. Приглушене світло, розрізане променями софітів і гучна музика, робила його трохи веселішим.

   Ми пройшлися основною залою вздовж барної стійки, спостерігаючи за танцями. Приміщення було напівзаповнене.

   — Ще рано, — сказала Світлана, помітивши мою реакцію. — До півночі буде повно народу. Багато хто зараз випиває в окремих кімнатах. Давай і ми поки що усамітнимось. Потім потанцюємо, десь за годинку, і вип'ємо за барною стійкою.

   Але спілкування наодинці затягнулося трохи довше. Ми поговорили до душі, осушили дві пляшки шампанського і задоволені, чи то від зустрічі, чи то від випитого, повернулися до загальної зали. Людей справді побільшало. Ми взяли ще по келиху, спостерігаючи за танцмайданчиком. Хоча Світлана і назвала заклад  елітним, але судячи з контингенту, я засумнівалася. Багато було юних дівчат, деякі з них і викликали сумніви.