Частина 12

Теперішній час.

   Чесно кажучи, того дня, коли Тупак вперше виявив увагу до моєї персони, я не надала цьому великого значення. Подумаєш, знову вирішив познущатися з мене. До його жартів за місяці я звикла. Звідки мені було знати, до чого могла привести його дивна поведінка.

   Але тепер я досвідчена, тому, коли відкривши двері під'їзду я почула знайоме «привіт», за інерцією зробила крок назад. Боже, як же це безглуздо!

   «Наташа, візьми себе в руки! Ти ж уже не дівчинка-підліток. Досить тікати від проблем».

   Випрямивши спину рівно, я спробувала пройти повз припаркованого біля під'їзду автомобіля з вікна якого виглядала задоволена міна Тупака.

   — Наталю, сідай підвезу.

   — Ні, дякую, — прошипіла я крізь зуби, давши зрозуміти, що не задоволена нашою зустріччю.

   — Як грубо, ми ж не сторонні один одному люди, Наталю.

   — Так звичайно! Все, що у нас спільного може бути, то це тільки геморой. У тебе – від сидячого способу життя, а в мене – це ти суцільний геморой.

   — Як же я радий, що ти не змінилася.

   «А я як рада! Ти, мабуть, став ще тупішим».

   Не промовивши це в слух, я продовжила свій шлях до магазину.

   Машина їхала слідом.

   — Досить дутися. Сідай. — Продовжив він свій монолог. — Як справи? Що нового? Чи надовго до нас? Я тут подумав, що коли нам увечері кудись сходити, випити. Як думаєш? Відкрилося кілька нормальних місць. О восьмій вечора. Влаштовує? Чудово. Я заїду. Цілую.

   З цими словами він послав повітряний поцілунок і нарешті поїхав.

   За що мені це?! Чому саме він опинився на станції? Як тепер від нього позбутися?

   Відповідь прийшла сама по собі - пролунав дзвінок телефону і на екрані висвітлилося рідне обличчя Світлани.

   — Привіт!

   «Привіт. Вибач, що не зустріла тебе вранці. Я така рада, що ти приїхала».

   — Все нормально. Ти на роботі?

   «Так. Нарешті кінець робочого тижня. Давай увечері, кудись рвонемо».

   — Я тільки за. Давай тільки раніше, а то ти не повіриш, кого я зустріла.

   «Невже?..»

   — Ні. Не його. Тупака.

   «Це також не дуже добре. Знаєш, вони й досі спілкуються».

   — Правда...

   «Давай ввечері поговоримо. О шостій приходь до мене».

   — Чудово.

***

Минуле.

   Наступного ранку, після проведення Тупака, я зустріла його знову біля свого будинку.

   — Привіт, Наталко.

   — Що ти тут робиш? — Здивовано запитала я навіть не подумавши привітатись.

   — Як що? Ми ж зустрічаємось. Я прийшов проводити тебе до коледжу.

   Прискоривши крок, я постаралася пройти швидше повз нього. Найменше мені хотілося б, щоб хтось вирішив, що я з ним знайома.

   — Агов, що ти не почула мене? — цей дурень знову схопив за ручки моєї сумки.

   — Відпусти! — Спроба вирвати сумку провалилася.

   — Ти хочеш, щоб я взяв тебе за руку?

   — Ні! Звичайно, ні! — я знову поступилася йому – розтиснувши долоню.

   — Скромняга, — подібність посмішки змусила мене відвернутися від нього і піти дорогою. — Стривай, не так швидко.

   Ну вже ні. Так швидко я ніколи не ходила, як того дня. Він майже біг за мною. Один квартал, другий. Кілька разів я зупинялася, даючи шанс мене наздогнати, у спробах відібрати сумку. Марно. Тому я залишила цю думку. Знову відірвалася від нього й увійшовши до коледжу, навіть пробігла сходами, сподіваючись, що прийду в аудиторію першою. І знову помилка. У приміщенні були вже люди. Навіть Катька з Яворським уже були на місці, а останній ще й обернувся в мій бік і подивився своїм пронизливим поглядом.

   Я зробила вдих поглибше, щоб заспокоїти шалене серцебиття, яке з'явилося від бігу сходами. Крок, два... Я вже підійшла до свого столу, коли двері відчинилися і за спиною пролунало:

   — Ти, що цеглу в сумці носиш? Тримай.

   Чорт! Що за тупе створіння. Тепер усі дивилися на мене.

   Я розвернулась і висмикнула нарешті у нього сумку з рук. І те тому, що він уже не планував її тримати.

   — І де моє «дякую»?

   — Дякую. — Це прозвучало не так вдячно, як йому хотілося.

   — А поцілунок? — цей кретин серйозно тицьнув вказівним пальцем себе в щоку.

   Відповісти було б безглуздо, адже цього хлопця потім не зупиниш.

   Наївна. Те, що я промовчала, мене не врятувало. Я навіть не встигла сісти за стіл, як пролунало питання від Катьки:

   — І що відбувається? — це явно стосувалося Тупака.

   — Ми зустрічаємося.

   Я завмерла.

   — Що-що?! — Катька була приголомшена, якщо можна так назвати її стан. — Ти з нею?

   — А що? Я з нею. Вона запропонувала, а я погодився.

   Тут настала черга мені здивуватись і я не втрималась:

   — Що?! Я?!

   — Вона соромиться. Все нормально. — Тупак промовивши це, поклав мені на плече руку.

   Боже! Та що ж це таке!

   Я хотіла заперечити, але в цей момент глянула на Яворського. Він дивився на мене з таким поглядом, що я оніміла.

   — Що ж… Вітаю. — сказав він холодним, спокійним тоном. — Тоді, може, вам варто сісти разом?

   — Дякую друже, — відповів йому Тупак, навіть не подумавши спитати моєї думки.

   — Нема за що «друже»! — Відповів Яворський і демонстративно відвернувся в бік Катьки, — що ти хотіла розповісти?

   Ось, отже, як? Добре. Сидіти з Яворським це гірше, ніж із Тупаком. Я так думаю…

   Так я і стала дівчиною найтупішого хлопця у світі. Спочатку я хотіла дочекатися кінця дня і відшити його, але вперше за довгий час мені не довелося робити уроки Кирила. Це був великий плюс. Другого дня все повторилося. Нуль уваги з боку всіх, крім Тупака. І знаєте, що я подумала тоді, що це може бути вдачею. І я пустила все на самоплив. Єдиний мінус – це потилиця Яворського, яка була постійно перед моїми очима. Рівна ідеальна лінія волосся, яка обрамляла його смагляву шию з маленькою родимкою з правого боку. Я навіть зараз пам'ятаю цю картинку. До чого я це згадала?..