Частина 11

   Я була здивована. Виявилось, що моє сухе «Дякую» Мало дуже дивну реакцію. Він втратив інтерес до мене. Зовсім інша реакція, чим я чекала. Замість озлобленості й жорстокості – повне ігнорування.

   Він не здоровкається, не дивиться на мене. Хоча і досі сидів поряд зі мною. Навіть продовжував чекати поки я роблю його завдання. Але ніяких слів.

   Тиждень, другий…

   Тоді я подумала, що нарешті наш конфлікт поступово сходив до нуля. Ще трохи, і стану вільною. Я так гадала, але…

   Все повернулось в один день. Тільки покинула територію коледжу, повернувши на стежку парку, як дорогу мені перегородив Тупак.

   — Привіт, Наталко. Чому сама? Де твій принц на чорному Мерсі?

   Я спробувала обійти його, але не успішно.

   — Тобі краще знати. Ти ж бігаєш за ним, як вірний пес, — чому я не можу тримати свій язик за зубами.

   Хлопець глянув на мене пронизливим поглядом.

   —  А ось тут ти помиляєшся. Це він ініціатор нашого спілкування.

   О як. «Ініціатор» яке слово. Де він такого нахапався?

   Якщо раніше я намагалась не дивитись йому в обличчя, то після цього слова - поглянула. Наскільки його внутрішня складова сходилась з зовнішню. Такий неприємний погляд. Карі очі, як у щура. Задертий до гори ніс, ще більше робив його зовнішність зухвалою. І ще ця неприємна посмішка тоненьких губ.

   Все у цьому хлопці відштовхувало.

   —  Я рада за вас. Ви знайшли один одного. Дозволь пройти.

   —  Чому ж ти така не нетовариська? Була б більш зговірлива, мала б вже хлопця. З таким характером та такою зовнішністю, у тебе немає шансу.

   Ой, подивіться хто це сказав – «хлопець мрій». Красень знайшовся.

   —  Краще я буду сама, чим з таким як ти.

   —  Так ти все-таки на мене око положила. Я так й знав, — сказав він доволі серйозно.

   Що?! Яким чином наша розмова привела до такого висновку.

   — Дурень - думкою багатіє. Пропусти. Я поспішаю.

   — Добре…— я зраділа, що так швидко вдалося його позбутися, але не тут то було: — Якщо вже ти так хочеш зі мною зустрічатись… Прийдеться провести тебе до дому.

   Що за?! У нього що в мізках всі слова переводяться з протилежним значенням? Він точно Тупак.

   Судячи з його погляду, це він сказав серйозно.

   — Давай мені свою сумку, — а от і відгадка. Зараз він її візьме і кудись знову закине.

   —  Ні, дякую. Я якось сама.

   Знову зробила спробу обійти його, але не вдало. Він взявся за ручку сумки, яку я сильно тримала. І тепер зі сторони здавалося, що ми йдемо разом, як парочка взявшись за руки. Відпустити чи не відпустити? Метрів сто я вагалась, але не втрималась, коли він задів пальцем мою долоню – відпустила. Що за безглузда ситуація!

   —  Послухай… — перша я почала розмову. — Ти не вірно все зрозумів. Ти мені не подобаєшся.

   —  Та годі. Не потрібно виправдовуватись. Подобаюсь, і добре. Я не прошу тебе зізнаватись мені в коханні. Для початку будемо зустрічатись після коледжу. Мені потрібно звикнути до тебе.

   У мене немає слів! Це якийсь жарт?! Він взагалі мене не слухає?

   — Агов! Хлопче! Ти чуєш мене?! Т-И М-Е-Н-І Н-Е П-О-Д-О-Б-А-Є-Ш-С-Я! Зрозумів? — вихвативши сумку, я побігла в сторону свого будинку.

   Слідом він вигукнув у відповідь:

   —  А я люблю гонорових!