Частина 10

   Не дивно, що перше на що я потратила кошти, коли вирвалась з цього місця - це коригування зору. Бо історія на цій фразі не закінчилась.

   Вже після пар, мене чекало продовження. Мій образник, як завжди лишився в аудиторії зі мною сам на сам, але цього разу він навіть не думав займатись.

   — Бери свої речі й ходімо, — промовив він, навіть не дивлячись в мій бік.

   — Куди?

   — Яка різниця. Я повів йдемо – виконуй.

   Яка самовпевненість. Я король – я так хочу. Дратує!

   — А я не хочу. Ми так не домовлялись. Якщо у тебе справи, то я все виконаю, а завтра тобі поверну зошити.

   Хлопець подивився на мене, по обличчю було помітно, що я його допекла, але він стримався:

   — Добре. Ми поїдемо в торговий центр. Мені потрібно дещо купити. Це не надовго.

   — А я навіщо? Я краще за цей час порішаю завдання.

   — Завдання на сьогодні скасовуються. Не бійся, ніхто тебе не скривдить. Ми пройдемось по магазинах і все.

   «Хто тебе знає?». Його дії іноді не піддаються логіці. Вчора писав про якийсь поцілунок, а сьогодні при всіх одногрупниках принизив. Звісно я йому не довіряю, але і не боюсь.

   — Лише на годину. У мене повно справ удома.

   Яворській посміхнувся:

   — А я і не знав, що ти така ділова. Може, скоро і гроші з мене будеш погодинно брати?

   Я промовчала, хоча і хотіла бовкнути, що я не повія. Але потім згадала інші сфери в яких можлива погодинна оплата, і вирішила, що можливо не так зрозуміла його слова.

***

   Як передати відчуття, коли ти йдеш слідом за людиною дотримуючись дистанції. Всі твої думки лише про те, як це принизливо. Я як песик, якому замість смачненького дістався суровий погляд господаря. І ти повзеш за ним, пригнувши вуха і хвіст. Ні тобі відчуття свободи, ні впевненості.

   Я йшла за ним по коридорах та території нашого коледжу. Він не обертався. Лише коли ми звернули з центральної алеї, в сусідній провулок, Яворський зупинився біля якоїсь машини й відчинив задні двері.

   — Сідай, — повів він, пропускаючи вперед мене.

   Чи були в мене в цей момент помисли заперечити йому? Звісно були. Але ж ми не завжди робимо те, чого бажаємо. Вірно?

   Нахилившись, я сіла всередину машини й поздоровалась з чоловіком за кермом. Але він навіть не повернув в мою сторону голову, коли промовив у відповідь: «Доброго дня».

   Яворський слідом сів на заднє сидіння.

   — Дмитро, до Вілла хауз. — Промовив він впевнено, начебто це був його власний водій.

   Як виявилось згодом, так воно і було. А на той момент, мене вразило саме авто. Відразу відчувалось, що коштувало воно чималі гроші. Шкіряний салон, хромовані ручки… Навіть від запаху в автомобілі віяло багатствам. Для мого незрілого та наївного віку, це виглядало, начебто я попала в інший світ. Я розглядала все навколо, поки не звернула увагу на Яворського, який весь час сидів поряд і спостерігав за моєю реакцією.

   — Подобається?

   — Я ще такого автомобіля не бачила, — відповіла я, навіть не думаючи, приховувати своє захоплення.

   Він нічого не промовив, лише ледь помітна ямочка з’явилась на його щоці, коли він повернув голову і подивився вперед.

   Надалі ми рухались в повній тиші, поки автомобіль не зупинився біля торгового центру.

   — Дмитро, через годину на цьому ж місці.

   Водій знову сухо відповів на моє прощання. Склалось враження, начебто я зовсім не людина для нього. Тоді вже це здалось мені дивним.

   — Ходімо.

   Я рушила за ним слідом, поки він різко не зупинився. Ще б трішки і я б врізалась йому в спину.

   — Можеш швидше йти?

   Він ухопив мене за руку і потягнув. Прийшлося піти з ним поряд, щоб він відпустив моє зап’ястя.

   — Ти завжди така дика?

   — А ти завжди такий різкий?

   — Відповідати запитанням на запитання не ввічливо.

   — Хто б говорив.

   Ми продовжували йти вулицею до торгового центру. Добре що людей поряд було не багато, бо наша розмова була доволі дивною.

   — Тебе, мабуть, ніколи батьки не наказували?

   — Невже? І як ти здогадався?

   — Ти вперта. Таких ще треба пошукати.

   — І що з того? Це погано, що я маю власну думку? Якщо тобі не подобається, то лишив би мене в спокою.

   — Хто тобі сказав, що мені ти не подобаєшся? — він запитав це і повернув обличчя в мій бік, дивлячись на мою реакцію.

   «Тільки не зараз!» - мої щоки знову зрадницьки почали червоніти.

   — В спокої я тебе лишу, коли ти попросиш вибачення, — промовив він, так і не дочекавшись відповіді з мого боку. — І як це зробити, ти знаєш.

   Поки я приходила до тями від його слів, він різко зупинився.

   — Прийшли. Нам сюди.

   Виявляється ми йшли в магазин оптики.

   — Ти знущаєшся?

   — Ти ж сказала, що я винен, що ти зіпсувала окуляри. А я не люблю, коли в мене борги.

   — А я не люблю, коли вирішують за мене. Я не планувала купувати нові окуляри.

   — Ти й не будеш їх купувати. Я заплачу.

   — Ні. Це потім я буду тобі винна? Я не хочу.

   — За окуляри ти не будеш винна. А ось за щось інше… Я перепрошу за окуляри, а ти… Ти ж пам’ятаєш, як потрібно попросити у мене вибачення.

   Знову? Він жартує, правда?

   Я підняла до гори голову і подивилась в його блакитні очі.

   Ні. Він не жартує.

   — Знаєш. Якщо ти про те, що написав, то це дотепно. Я посміялася з подружкою, коли про цей їй розповідала, — з лиця хлопця зникла його нахабна посмішка. Він нічого не відповів, тільки його погляд тепер був спрямовано в інший бік. Він  продовжив слухати, але його лице видавало злість. — Якщо це був твій план. "Очкаста дурепа закохається і я посміюсь над нею", то це не спрацює. Тому купуй кляті окуляри, а я перепрошу. Але без цих дитячих забавок.

   Я не стала чекати на відповідь, зайшла в магазин і підійшла до спеціаліста. Яворський не ввійшов слідом. Поки я вибирала оправу, він стояв за склом вітрини й спостерігав за мною. Я навіть спиною відчувала його погляд. Пронизливий, холодний…