Частина 8

   “Давно хотів це зробити”? Знали б ви, скільки припущень я зробила, шукаючи відповідь на питання, що саме він мав на увазі.

   І потрібно мати уявлення, якою я на той час була наївною і необізнаною дурепою, бо всі мої версії зводились до банальних речей. Наприклад, хотів принизити мене. Начебто я квола, не устояла на ногах. Чи старомодна, і це був натяк на мою косу. Або взагалі, все разом. 

   Настільки я була впевнена, що він замислив щось лихе, що тижнями після цього випадку, була напоготові. Але його поведінка була якоюсь дивною. Змушував залишатися, а сам брав стільця, сідав навпроти й спостерігав, як я роблю за нього завдання. Нова його стратегія ще більше вгонила мене в параною. Підозри росли ще більше. Цей пронизливий погляд… Який я помічала на різних частинах свого тіла, змушував робити припущення, які крім згаданої параної, прибавляли ще й комплекси. 

   Взагалі-то раніше я ніколи не вважала на такі речі, як зовнішній вигляд. Період доросління і гормональної нестабільності, пройшов для мене не поміченим. Хоча скоріше за все, причина в тому, що я пережила його через призму книжок. На моїй полиці ще досі стоять книжки, які допомогли мені. Коли мої однолітки закохувалися і мріяли про хлопців, я сходила з розуму по Ретту Батлеру. Безглуздя, скажете ви, а я на той момент, була впевнена, що більш ідеального чоловіка немає у світі. 

   Коли живеш чужим життям, ти забуваєш про навколишній світ. Твої думки, це - скоріше б повернутись до себе в кімнату і нарешті зануритися в казку. 

   Тому саме зараз, коли твій час перестає бути твоїм, а людина навпроти буравить тебе поглядом, ти виходиш із зони свого комфорту. У твою голову лізуть думки, яким там раніше не було й місця.

   — Ти що заснула? — Я схаменулась від неочікуваного зауваження у свій бік. 

   — Я вже закінчую. Хвилинку…

   Лише на секунду відірвалась, а він вже не задоволено склав руки на грудях.

   — Дай гляну, що ти там вже навирішувала.

   Ви тільки погляньте, який розумник!

   Яворський повернув зошита до себе та удав, що перевіряє. 

   Тільки витрачає мій час.

   — В другому прикладі помилка. Ти підставила неправильно рівняння.

   Що? 

   Я схилилась над столом. 

   А й дійсно…

   Відволікшись на завдання, я й не помітила, як він теж відвинувся ближче до столу. Піднявши голову, наші обличчя опинились поряд одне від одного. Його очі. Вони були так близько. Блакитні… Незвично блакитні. Його рука потягнулась до моєї щоки… Якась секунда. Мене паралізувало від неочікуваності, але цього хватило, щоб він скористався. Мої окуляри опинились у нього в руках. 

   — Віддай! — я протягнула руку.

   — Чекай, — він підніс їх до свого рота, дихнув на скло, а потім став їх витирати кінцем своєї сорочки. — Якщо вже носиш окуляри, то слідкуй за ними. Навіть в них не бачиш помилок. І взагалі, така дитяча у них оправа. 

   Це зауваження мене обурило:

   — Це і є дитячі. Вгадай, хто зламав інші?

   — Ті були не кращі. Перед тим як критикувати мій парфум, краще б глянула на свої окуляри.

   — Від моїх окулярів хоча б нікого не нудить!

   — Помиляєшся, просто на відміну від тебе інші люди ввічливі й не говорять, що їм не до вподоби. Наприклад, мене цей рожевий колір, дратує.

   — Невже! Тоді поверни їх мені! — Я простягнула руку.

   — І поверну! Руку вбрала. Нахилися ближче.

   Він що хворий? 

   — Не хочу. — Дурня якась…

   — “Не хочу, не буду”. Кому сказав!

   Він якийсь підозріло дивний. Що йому потрібно?

   Він тримав мої окуляри й чекав.

   Дідько б тебе взяв. Добре.

   Я сперлась долонями об стіл і нахилилась. 

   Раз, два, три…

   — Чому ти заплющила очі? — несподівано пролунало поруч.

   Що?! Як? 

   Перше що я побачила, це блакить. Його обличчя було в десятках сантиметрів від мого. 

   Як так вийшло? Чому закрила очі?! По інерції? Від страху?

   — Я… — До чого ця розгубленість.

   Вирівнявши спину, я стала по команді струнко.

   — Віддай вже мені, ці кляті окуляри! — Навіть я відчула, як не впевнено пролунав мій голос.

   — Віддам-віддам. Ти чому така знервована? Почервоніла… — Знову ця лиха посмішка! — Вже зізнайся, що я тобі подобаюсь. 

   Він, мабуть, здурів!  

   — Ти з глузду зійшов? Щоб мені сподобався такий?..

   Він не дав закінчити, перебивши.

   — Який? — посміхаючись промовив він.

   Чим знову заставив мене розгубитися.

   — Який-який?.. Телепень. — Дійсно. Він гірший за Тупака.

   — Ось як? Потрібно це записати, щоб не забути. А ну дай но мені свій зошит.

   Я не встигла і схаменутись, як він взяв зі стола мій конспект і щось в ньому написав. 

   Повернув він мені його разом з окулярами. Швидко забрав свої речі й вийшов з приміщення. Лишивши мене в повному розбраті зі своїми думками. Але коли я розгорнула конспект і прочитала, то втратила останнє розуміння того, що відбувається.

   На одній зі сторінок було написано: “Сліпарик назвала мене телепнем. Пробачу лише, коли поцілує мене. Підпис: “Телепень””.

Такий інструмент, як кнопка "Подобається", дозволяє автору зрозуміти, чи подобається читачеві те, що він пише. Для вас секунда часу, натиснути на кнопку, а автору дуже приємно. Тому не ігноруйте, якщо звісно вам до вподоби даний твір.