Частина 7

   Під час пари, я намагалась зосередитись на предметі, але весь час ловила себе на думці: “Про що взагалі він збирається зі мною розмовляти?” Які могли бути у нас спільні теми? Не було сумніву, він знову заведе розмову про вибачення. 

   Хоча я і була сьогодні в рожевих окулярах, але не мала ілюзій, що його витівка змінить щось в майбутньому. Так, правила гри зміняться. Але як саме?

   Саме в цей момент, коли так подумала, я подивилась в його сторону.

   Він зосереджено дивився на викладача, а потім легка посмішка з'явилася на його обличчі. Невже я щось пропустила і викладач щось сказав дотепне. Нічого такого… 

   Посмішка стала ще більшою і він повернув голову, подивившись у відповідь на мене. Він сміється з мене? Що саме його так насмішило? Мої окуляри? Пластир на носі? От козел!

   Я відвела від нього погляд, але відчула, що він все одно дивиться на мене. Нехай тобі повилазить! 

   Наступна пара була фізкультура, тому відразу після закінчення, аудиторія швидко стала напівпустою. Я спробувала встати, але Яворський схопив мене за зап'ястя:

   — Я кому сказав, почекати? — сказав він, навіть не спробувавши встати. — Сиди, нехай всі підуть.

   Приїхали! Знову?

   — Взагалі-то мало часу, щоб дійти в інший корпус. Я б не хотіла запізнитись. 

   — Повір, те що я раніше бачив, наводить мене на думку, що ніяка фізкультура, тобі уже не допоможе, — він не відпустив мою руку, а я так і не сіла.

   — Що саме ти маєш на увазі?

   — Що ти мала і худа як тріска. Великої спортсменки із тебе вже ніколи не вийде.

   Що ви кажете! А я вже і поличку для нагород купила.

   Тільки-но я хотіла йому відповісти щось бридке, як з передньої парти встала Катька і провівши по мені презирливим поглядом, покликала:

   — Тупак, йдемо! Кіра, ти з нами? — вона затрималась на секунду.

   — Йдіть, я маю тут справу.

   Пара катів вийшла з приміщення і в ньому ми лишились на одинці.

   — Пусти мою руку, — вже більш впевненіше скомандувала я.

   — Застав мене, покажи, до чого тобі далась та фізкультура, — усміхаючись він продовжував тримати мою руку.

   — Краще вже ти включи мізки, якщо звісно вони всі у тебе не переросли в м'язи, і скажи нарешті, що хотів.

   Я розумію, що якщо я навіть це і сказала, то хоробрості, це ніяк мені не придало. Завмерши, я чекала на його реакцію. Яворський продовжував посміхатись і дивитись на моє обличчя.

   — А ти розумна? І навіть впевнена в цьому, так? Добре. Тоді, я так думаю, тобі не буде тяжко виконувати за мене всі завдання?

   А я вже думала, буде щось новеньке.

   — Це все? Я зроблю. Мені не важко. Можу йти?

   — Не так швидко. Завдання будеш виконувати в моїй присутності. 

   — А це ще навіщо? — Ця ідея мені зовсім не сподобалась.

   — Безплатний репетитор мені не завадить. А ти ж у нас заучка, вірно? Вся така правильна, чи не так? 

   Була б я така розумна, то тримала б язик за зубами й ніколи не втрапила в цю халепу.

   — Гаразд. Тепер можу йти на фізкультуру?

   — Так. Але після пар лишається в аудиторії.

   Я взяла сумку, але не змогла вийти, він так і продовжував сидіти, перекривши мені вихід.

   — Випусти мене, — він ледве-ледве здвинув стілець, але все одно було тісно. — Ти не міг би піднятись?

   — Ні. Проходь, — його єхидна посмішка мене збісила.

   Гаразд! Ось тільки передом його обійти або повернутися задом? Другий варіант мав перевагу - хоча б не буду бачити його задоволену пику. 

   Повернувшись до нього задом, я спробувала швидко пройти. І я вже подумала, що все у мене вийшло, як він схопив мене за косу і потягнув на себе. Секунда і я отямилась у нього на колінах.

   — Давно хотів це зробити, — хоча в його голосі не було сміху, але я відразу відчула єхидство.

   — Придурок! — вирвавшись, навіть не глянувши на нього, я вибігла із кімнати.