Частина 6

   Я дотепер пам'ятаю те відчуття, коли йшла з ним, тримаючись за руку. Це, мабуть, як сліпому йти над прірвою, знаючи що в любої миті ти можеш промахнутися і впасти вниз. Все стиснулося всередині, рука напружилася, ніби живучи окремо від мого тіла. Голова боліла від набряку, а в мізках лише одна думка, якби якнайшвидше потрапити додому. Чомусь тоді здалося, що йшли ми дуже довго. Можливо через те, що за цей час ми не промовили й слова. І коли нарешті спинились, я змогла з полегшенням видихнути.

   — Який у тебе під'їзд? — запитав він.

   — Дякую, але далі я сама впораюсь. 

   — Я лише доведу тебе до дверей. 

   — Я не настільки сліпа. Я впораюсь. 

   В якусь мить я відчула, як він стиснув мою долоню сильніше. Це заставило мене підняти очі та подивитись на нього.

   — Добре. Але я хотів би почути, чи запам'ятала ти, як потрібно надалі поводитися? Повтори, про що ми говори раніше.

   Так захотілось зараз вирвати свою руку і побігти, але чомусь моє тіло перестало мене слухатись.

   — Я… Я нікому не розповім, що сталось. І… буду виконувати все, що ти скажеш. Вірно? 

   — Ось бачиш, як все просто, — Він підняв іншу руку й торкнувся спочатку мого перенісся, а потім провів по щоці, — Будеш слухняною, і тебе ніхто більше не образить. 

   Дідька лисого! Я тобі не ручне цуценя! Якби не розбиті окуляри, я б зараз як чкурнула, ти б тільки п'ятки мої й побачив. Коли за моєю спиною зачинилися двері під'їзду, я прошепотіла собі під ніс: "Слава богу!"

   Дивно, але новина, що спіткнулась і впала, нікого не здивувала. От і добре, бо вигадувати щось інше у мене не було сил.  Всю ніч, намагаючись заснути, я згадувала нашу розмову. Що він мав на увазі під “бути слухняною”?

   До речі, я все життя була слухняною дівчинкою. Ця звичка формувалась у мене з дитинства. Великі надії з боку батьків наклали свій відбиток на подальше життя. Але з вуст цього хлопця, це звучало якось по іншому. Начебто він наказував мені, як якійсь служниці. Звісно, це не входило в мої плани. Тому наступного дня, я увійшла в аудиторію, начебто нічого і не сталось. За моєю партою нікого не було. А ось Тупак був тут як тут. 

   — Ви тільки погляньте, яка чудова квіточка до нас завітала! Мавпочка, в нових рожевих окулярах. Навіть пластир на носі й той рожевий.

   Я удала, що навіть не чую цих образ. 

   Вийнявши зошит і пенал, приготувалась до пари. 

   — Гей! “Королева краси”, математику дай списати, — ззаду дуже боляче потягнули за косу.

   Де ж твоє “будь ласка”, кретин! 

   Взявши зошит, я різко розвернулась і жбурнула їм в Тупака. Треба було бачити, які у нього були очі, коли він прибрав руки зі свого обличчя. 

   — Ти чого?!.. Як?.. Ах ти ж!.. — він схопив щосили мою косу і так боляче потягнув до себе, що я опинилась лежачі на його парті обличчям до верху. — Ти що померти вирішила, сова недобита?!

   Тупак схилився над моїм обличчям так близько, що я навіть побачила на його підборідді недобрите волосся й великий вугор під нижньою губою. 

   Уявляєте, про що думає людина, якій в якийсь момент стає все одно, що наразі відбудеться. Навіть біль, не здолала мого впертого характеру. В цьому положенні я ще й змогла помітити його недоліки. 

   Саме в цей момент, як Тупак навис наді мною, і з'явилася стороння рука, яка схопила его за воріт сорочки.

   — Швидко відпустив її! — пролунав знайомий голос.

   — Кіра, ти б бачив, що вона зараз витворила, — зв'язки Тупака тремтіли, коли він це промовляв.

   Мабуть, я добре його дістала.

   — Ти не зрозумів, що я сказав? — повторив Яворський.

   Мою косу відпустили.

   — Кіра, але ж Вітьок правий, ця корова стає нахабнішою, — десь збоку пролунав голос Катьки.

   Вся трійця в зборі.

   Відповіді на слова цієї дівки не було, але коли нарешті я підвелась і сіла на своє місце, то побачила, як вона презирливо дивилась на Яворського.

   — Як знаєш! — відповіла вона, мабуть, на його погляд. — Дивись, щоб потім не жалкувати. 

   Вона перевела погляд на мене. Я відразу помітила, як її тонкі вуста стали ще тонкіші від злості.

   — Чого витріщилась, корова!

   Нічого нового я не почула у свою сторону. Бувало і гірше. Хоча, це прізвисько скоріше личило їй. У мене хватило здорового глузду промовчати й відвести від неї погляд. Це вийшло не дуже вдало, бо наступне що я побачила, невдоволене обличчя Яворського.

   “Що?!” — хотілось промовити мені. І він, мабуть, це зрозумів. Спасло мене лише те, що в аудиторію ввійшов викладач. Єдине що мені дісталось, це фраза:

   — На наступній перерві поговоримо.