Частина 5

   На той момент його фраза пролунала в моїх мізках, як вислів з якогось кримінального бойовика. Після неї, скорше за все, кілер прибирав за собою, ліквідуючи свідків. Звісно, я відразу вся припалась до стіни, коли він присів поряд.

   — Боляче? — Спитав він протягуючи руку, від чого я машинально прикрила обличчя. — Годі, не бійся, я не буду тебе бити.

   І на тому дякую. Бо кажучи правду, я нічого крім цього від нього не очікувала.

   — Потрібно зупинити кров і тебе вмити. Можеш, відкинути голову назад. Розслабся вже ти! — Піднявши голос, промовив він. Але це зовсім мене не заспокоїло, скоріше на оборот. — Я зараз відійду на хвилину, а ти, щоб чекала. Зрозуміла?

   Чомусь він поклав долоню мені на лоб, і я побачила, чи скоріше інтуїтивно зрозуміла, що він дивиться мені в очі.

   — Зрозуміла?

   Я лише кивнула.

   Він пішов, а схопила сумку, яку лежала поруч і відкривши її, спробувала найти телефон. Яке ж було розчарування, коли він так і не ввімкнувся. Сіла батарея. Дідько!

   Вимазаною в крові, так ще й без окулярів… Ризикнути? 

   Я вже й наважилась втекти, як почулись швидкі кроки із-за кутка, а потім з'явився його силует. Він збавив темп. Підійшов до мене і присів. 

   — Так… Потримай це. — Він приклав щось холодне до мого носа.

   — Що це?

   — Пакування морозива. Це повинно зупинити кров. 

   Я виконала його вказівку. Дійсно від холодного стало мало краще. Поки я тримала пакування, він тим часом дістав щось інше і протягнув руку з цією річчю до мого обличчя. 

   — Не лякайся, це лише вологі серветки. Я протру твоє обличчя. Бо виглядає жахливо, як в якомусь хоррорі. Якщо ще й розпустити твоє  волосся…

   Поки він це говорив, він водив серветкою по моїм щокам, наблизившись ближче. І тоді я вперше подивилась на його обличчя. Можливо, через те, що без окулярів погано бачила, але здалося, що риси його обличчя дуже м'які, плавні, без різкого, грубого переходу. Рівний, вузький ніс. Брови хоча і широкі, але не виглядали неохайно. І очі... Тільки зараз я зрозуміла, що мали на увазі дівчата, обговорюючи його зовнішність. 

   — Подобаюсь? — Його питання застало мене в зненацька.

   — Що?.. 

   — Ти ж зараз роздивлялась моє обличчя?

   — Я?..

   Весь словниковий запас вилетів із голови. Я хотіла заперечити, але він не дав такої змоги:

   — Прибери руку, мені потрібно повитирати ніс. — Я виконала вказівку. — Нічого собі! Ніс виглядає не дуже добре. Мабуть, буде синяк. 

   Тепер він дивився своїми очима прямо в мої. 

   — І що ми будемо з цим робити?

   Він у мене питає? “Ми”? Невже боїться, що я розповім?

   — Я нічого нікому не скажу. Тільки облиште мене в спокої. 

   — Нічого, нікому кажеш… — Він і не думав відхилитись від мене. Продовжував робити в мені дірку своїми блакитними очима. — З твоїм то норовом… 

   — Яким ще норовом?.. — Я не стерпіла і відвела погляд.

   — А таким, що ти впертюх. Інша б вже здалась і просила вибачення. Благала б давати їй спокій. А ти все намагаєшся щось довести. 

   — А за що я мою перепрошувати? Ти перший почав. 

   Я намагалась на нього не дивитись. Але коли він засміявся, я підняла догори очі.

   — Я й кажу упертюх. — Він посміхнувся і встав. — Добре, зараз я відведу тебе до дому. Але відсьогодні будеш слухатись мене. Тоді ніхто крім мене до тебе не підійде. 

   — Ні-ні! Я клянуся, що нікому не розповім…

   Він не дав договорити:

   — Ти вважаєш, я когось боюсь?! 

   — Ні… Але…

   — Ніяких але. Пішли. Чого стоїш, як вкопана?

   — Насправді, я погано бачу без окулярів.

   — Давай руку. — Він протягнув свою руку до мене, а я інтуїтивно свою заховала за спину.

   — Годі, все добре… Я сама дойду…

   — Ти не зрозуміла? Я сказав “будеш слухатись”, тому простягла швидко руку сюди. 

   На той момент, я не бачила іншого виходу.

   Я виставила руку вперед, а він схопив її швидко і потягнув мене за собою.