Частина 2

   Уявляєте, дійсно все залишилось як в дитинстві, принаймні в моїй кімнаті. Ліжко, стіл, стілець, поличка з книжками. Моїми книжками… 

   Звісно, я за дванадцять років іноді відвідувала батьків. Раз на рік… А можливо і рідше. Частіше вони приїжджали до мене в столицю на свята. Я й уявити собі вже не могла, що одного разу повернусь в рідне місто більше ніж на три дні. Кажуть, людина відчуває ностальгію, а в моїй пам'яті все добре перекреслює останній рік школи. Ті події й змусили мене покинути місто, а ось чи надовго…

   Як же я не хочу про це згадувати… А тим паче розповідати. Хоча, кого зараз здивуєш розповіддю про нещасливе перше кохання?

   Дивно, але насправді це не було кохання з першого погляду. Я б скоріше сказала, що це була ненависть з першого слова.

***

   Мені вісімнадцять років. Єдина дитина у батьків, якій вони хотіли дати найкраще. Тому ходила я не як звичайні діти до технікуму, а в коледж з поглибленим вивченням іноземних мов. В нашому місті це вважалось  навчальним закладом номер один. Дівчинка в окулярах та з товстенною косою. Серед моїх однокласників я була білою вороною. По перше виняткова зовнішність, яка відрізняла мене від інших, а по друге, велика жага до знань. Як таких дражнять? Книжковий черв'як? Так, саме такою я й була. Але це мене не хвилювало, поки в нашій групі не з'явився новий студент.  Річ не в тому, що я захотіла змінитись, бо закохалась. Ні. Все тому, що я відразу стала дівчинкою для тортур і знущання. Ви запитаєте, до чого тут новий студент? Тому, що тепер я знаю, він та людина, яка зробила моє життя нестерпним.

***

   — Встала, взяла свої лахи й звільнила місце, — ось які слова, я почула вперше, коли підняла очі до гори на хлопця, який спершись долонями об парту, повис наді мною. 

   Мало того, що в мене перехватило подих зляку від його різкого руху, так ще такий нахабний тон. 

   Я поправила пальцем окуляри, які бувало не злетіли від несподіванки, та зібравши всю сміливість, що мала, відповіла:

   — Чому я маю поступатися своїм місцем? 

   Хлопець глянув на мене спочатку гнівно, навіть його тіло подалось трохи вперед, нависнувши ще більше, а потім, його гнівний погляд змінився. З'явилася нахабна усмішка і він промовив:

   — А ти я дивлюся, не тільки сліпа, ай ще й глуха. Ти що, не чула, що говорив викладач? Мій батько, спонсор цього убогого закладу. Тому якщо я сказав, що хочу сидіти на цьому місці, то потрібно виконати мій наказ.

   “Наказ!” Мабуть, цьому хлопцю ніхто ніколи не пояснював, що в житті існують теж люди. І головне, що не тільки він один такий у світі, кому батьки навіювали все життя, що ти винятковий. Нехай я не вийшла зростом, та у мене не обличчя моделі. Але у мене є гордість. (До речі я тоді так вважала). Тому не довго думаючи, я відповіла:

    — А мені все одно хто твій батько. Це моє місце. І взагалі, можеш відійти. Від тебе смердить, мене аж нудить.

   Аудиторія завмерла в тиші, чекаючи на реакцію хлопця.

   Зараз я розумію, що скажи я тоді більш коректно ту фразу, можливо все моє життя було б іншим. Але ж слово не горобець, вилетить не повернеш. Що зроблено, то зроблено. Як мені було тоді виправлятись? “Та гидота, якою ти набризкався, смердить”? Уявляю, що відбулось у нього всередині, наскільки його переповнював гнів, якщо він взявши мовчки мою книжку, зробив із неї дві.

    — Ти пожалкуєш, про свої слова, — прошипів він скрізь зуби й відійшов.

   В приміщенні знову загомоніли. Я видихнула з полегшенням, але не надовго. Через п'ять хвилин, повернувшись, я побачила групу одногрупників навколо нового студенту, які про щось з ним розмовляли. Він кивав їм у відповідь, і водночас не зводив очей з мене.

   Наступного ж дня цей хлопець сидів зі мною за партою. Запах його смердючого одеколону, доводив мене до сказу. Але страшніше не це, а те  що тепер в нього були помічники. Катька Сидоренко, яка сіла переді мною і затулила своєю зачіскою всю дошку. Та славнозвісний Тупак, який сів ззаду мене і періодично смикав мене за косу. Так настав найгірший етап мого життя.