Частина 1

   Здається ще тільки недавно я закінчила школу. Тоді чому мені через якийсь місяць з гаком тридцять років?! Де, трясця його до біса, я зробила помилку?! Чому наразі я повинна з величезною валізою повертатися до міста, в якому народилася і провела найжахливіші роки свого життя? 

   Стільки питань, а винен в цьому клятий карантин. Так-так, все настільки просто і прозаїчно, що немає сенсу шукати винних. Уявляєте, лише пандемія, змусила мене переглянути своє життя і задуматись над тим, що десь сталась помилка і весь мій план, стати щасливою і самодостатньою людиною здав збій. 

   Тридцять… Добре, двадцять дев'ять і одинадцять місяців. Я самотня жінка… Навіть слово “жінка” мене жахає. Їду потягом до батьків, зібравши всі необхідні речі в одну валізу. Ось, що я здобула за роки свободи й незалежності. Весь мій статок вліз в цю валізу рожевого кольору. Рожевого! Як я додумалась купити такий колір? От здався мені цей колір! Знову я роблю спробу не думати про те, що непокоїть мене останні два місяці.

    Те що сталося у всьому світі, клятий вірус, змусив мене відчути себе самотньою. Лише опинившись ізольованою від всього світу, замкнутою в чотирьох стінах, до мене повернулось давно забуте відчуття. Як швидко плине час. Ще зовсім недавно, я їхала цим потягом в протилежну сторону. Я пам'ятаю це відчуття свободи та надії. Університет, пропозиція роботи в великому видавництві… Улюблена робота. Нарешті, квартира, яку я винаймала більше ніж вісім років. І тут, бах! Який китаєць, десь дуже далеко, вирішив поїсти якоїсь мерзоти. Хай, його грець! Чому саме на мені це повинно все було позначиться? Офіс на карантині, скорочення працівників, роботи стало мало. Підсумок всьому - грошей стало менше, квартиру винаймати стало проблематично і зрештою, я їду пожити у батьків.

   Відчуття, що мені знову сімнадцять років, я дівчисько с висипом на лобі, окулярами на пів обличчя і косою до  сідниць. Хвала богу, висип пройшов і окуляри, змінили лінзи, а ось з волоссям все залишилось як і було.

   І ось, зустрічай мене рідне місто! З маскою на обличчі та валізою в руках. А я собі не так уявляла своє повернення. В моїх мріях, я в'їжджала на чорному Ландкрузері, в чорних окулярах та з зачіскою як у Джулії Робертс в “Красуні”.

   Мрії, мрії…

   Замість цього шоста ранку і напівпустий перон вокзалу. 

   — Дівчино! Дівчино! — роздався ззаду чоловічий голос. Я навіть не зрозуміла, що це до мене, поки не додалось уточнення: — Ти, з рожевою валізою. 

   Так ось для чого потрібен такий колір валізи, а я ще вагалась купуючи її під шалені знижки.

   Повернувши голову в сторону голосу, я відразу впізнала його господаря. Буває ж так! Чоловік під номером два в моєму списку “убила б без сумнівів” - мій однокласник Вітька. Дай Боже мені пам'ять, бо прізвище його вилетіло у мене з голови.

   — Ви мені? — я подивилась на нього здивовано. Невже впізнав? 

   — А кому ж ще? — він зиркнув по сторонах і дивно провів по мені поглядом знизу до гори: — Ти бачиш когось ще з такою валізою? У мене є тачка.

   Дивна інформація для людини, яку ти зустрічаєш через дванадцять років. Може, я повинна відповісти “А у мене айфон”. Чи це не конкурс, хто чого накупив за ці роки?

   Напевно, він мене все ж таки не впізнав. Моя модна маска з квіточками, все ж таки виконала свою функцію і спасла від зарази з прізвиськом Тупак.  

   — Я рада за вас. Але я сама дотягну свою валізу до таксі. 

   Я вже розвернулась, щоб йти в сторону вокзалу, як ззаду хтось вихватив мій багаж.

   — Так я тобі таксі й пропоную. Такій красуні зроблю знижку, - він знову глянув на мене, якось не зрозуміло. Скоріше не на мене, а на мої стегна. 

   Що це було?! Тільки не кажіть, що це був комплімент. Краще я зніму маску, спіймаю вірус і помру. Як згадаю, скільки сліз я пролила із-за знущань цього типа.

   — Дяку-у-ю! — прошипіла я скрізь зуби, віднімаючи валізу. — Я якось сама розберусь. 

   — Ти диви, яка фіфа! Так-так, глянемо.

   “Дивись, скільки влізе!”

   Так, як там було? Спина рівна, груди вперед, шаг від стегна і пішла.

   Далеко дійти не вдалося, він догнав мене біля стоянка таксі, на якій стояв один чорного кольору автомобіль:

   — Несподіванка! Ти, мабуть, не в курсі, в місті лакдаун. Громадський транспорт не їздить, не всі мають перепустки, а ще й перед твоїм потягом був інший. Так, що моя пропозиція ще актуальна. Навіть знижку не скасую, бо люблю таких норовливих як ти. 

   Ви тільки гляньте на нього! Знижку він мені зробить! Краще б зачіску собі зробив. Як був бритий під нулівку, так і залишився. І взагалі, глянувши на нього, я зрозуміла, що час все ж таки не щадить нікого. Не такий він і страшний, яким вважався мені в юнацтві. Що кінець кінцем, зараз він може мені зробити? Смикнути за косу? Може звісно, але навіщо.

   — Добре. Поїхали. Лісний масив.

   — Чудово. Це ж мій район.

   Так він по цей час живе з батьками. Воно і не дивно. Хоча, правду кажучи, я уявляла його в в'язниці.

   — Ти звідки будеш? До нас у справах? — питаючи, він все дивився в дзеркало заднього виду на мене. — А маску можна вже і зняти. 

   “Немає дурних!” 

   Що-що, а бути пізнаною, мені менш за все хочеться.

   Звісно я навіть йому не відповіла.

   Натомість він, зрозумівши, що діла не буде, запитав:

   — Адреса яка?

   — Біля одинадцятої школи зупиніться, будь ласка.

   — Так ти місцева?

   Чого ти не вгомонишся? Бісиш мене, аж так і тягне щось грубе відповісти. Тримайся, Наталко. Ще трішки й ти будеш вдома.

   — Вибачте, але ми з вами на “ти” не переходили. Тому, будь ласка, дотримуймось елементарних норм ввічливості.

   — Ви дивіться, які ми інтелігентні! Може, мені ще й двері перед вами відчинити?

   — Було б добре.

   Коли машина зупинилась, я видихнула з полегшенням, бо ці погляди в дзеркало дратували неймовірно. Але коли  задні двері відчинилися, мене знову перехвалило подих від несподіванки.