1

Перший день весни видався для Назара Мельника по особливому приємним та пам’ятним. І справа була не тільки в погожій теплій погоді за вікном, яскравому сонечку на безхмарному небі й веселому щебетанню пташок на вулиці. Саме в цей день юний хлопець вперше вийшов на роботу. Цій події передувало майже три місяці навчання в автошколі, потім хвилюючі складання іспитів, і ось, нарешті, тиждень тому він отримав право на керування мікроавтобусом. Ще кілька днів зайняло оформлення відповідних документів і лиш сьогодні Назарові доручили вийти на рейсовий маршрут, що сполучав їхнє містечко з трьома селами, що були розташовані неподалік.

Звісно, раніше, такому молодому, малодосвідченому водієві яким був Назар ніхто б навіть і не подумав відразу дозволити перевезення пасажирів. Потрібно було б неабияк постаратися щоб завоювати довіру керівництва та повагу старших співпрацівників.  Проте часи змінилися, в країні вирувала війна і багатьох вправних шоферів мобілізували на фронт. Транспортна компанія просто вимушена була посилати на близькі, легкі маршрути, юних стажерів, що тільки-но закінчили навчання в автошколі. Довіра до них будувалася на основі отриманих під час іспитів оцінок і власному враженню від співбесіди з самим директором компанії. Той був тертим калачем, мав гостре око і вже за кілька хвилин розмови був здатен безпомилково визначити у кого душа справжнього шофера, а кого можна безжально посилати під три чорти.

Парубок на зустрічі з ним хвилювався чи не більше чим було перед представниками екзаменаційної комісії. Та директор, невисокий сивочолий чоловік на ймення Степан Романович виявився навдивовижу приязною та життєрадісною людиною. По дружньому потиснувши руку хлопця на знак привітання він поцікавився:

– Мельник? Це ви часом не син Павла Тимофійовича Мельника?

– Так, Павло Тимофійович мій батько, – відповів юнак трохи спантеличений таким запитанням.

– Хороший чоловік. Передайте йому вітання від мене й перекажіть, що диван після його золотих рук і досі виглядає мов щойно в крамниці куплений. До речі, а чому ви не продовжуєте сімейний бізнес, а вирішили податися у водії маршрутки?

Сімейний бізнес, то було занадто гучно сказано. Насправді його батько володів невеличкою приватною майстернею де ремонтував та відновлював як старі меблі, так і ті нові, що з тих чи інакших причин зазнали пошкоджень. Дивани, кушетки, м’які крісла стали тими предметами, що прославили його на все їхнє містечко. Павло Тимофійович здавалося міг повернути презентабельний вигляд навіть такій безнадійно занедбаній речі, за ремонт якої не взявся б ні один інший майстер. Назар допомагав йому ще з дошкільного віку, знав всі хитрощі того як найкраще натягнути обшиття на диван, скільки кокосового очісу треба добавити в сидіння крісла, і які механізми складання будуть найбільш довговічнішими, однак… Того задоволення, насолоди і радості які отримував батько від своєї роботи він ніколи не відчував.

– Захотілося спробувати свої сили в іншій справі, – промовив юнак і ніяково опустив погляд очікуючи осуду зі сторони старого, однак трапилося зовсім інше.

– Хвалю. Значить вирішили вийти з-під батькової опіки й пошукати свою життєву стежину. Я теж колись був таким хвацьким та непосидючим. Ех, молодість, молодість! Та повернемося до справ. Ви знаєте дорогу до села Підгайці?

– Так. Там раніше мешкали мої бабуся та дідусь. Ми частенько навідуємося туди.

– Розумію, – приглянути за хатою, попоратися на городі, і все таке інше, – всміхнувся Степан Романович і прямо запитав. – То ви готові вийти завтра зранку на цей маршрут?

– Авжеж – тільки й спромігся відповісти ошелешений юнак. Ця розмова з директором компанії відбулася вчора пополудні, а вже сьогодні Назар вирушив у свій перший рейс.