Розділ 57.1

Як не намагалася Інга, за порадою Маріла, позбутися реальності, яка захопила її, а зробити нічого не змогла.

Було дуже холодно і страшно, в голові щось лопалося, здавалося, що вихори розривають її тіло на частини, свідомість поринала в якусь чорну болючу каламуть, і тільки останнє відчуття: сильні руки Адвіана, які намагаються її втримати – не давало зануритися в непроглядну темряву.

Вона пручалася, напружуючи всю свою силу, всю свою волю. То згасаючою, то знову спалахуючою свідомістю, вона намагалася уявити, куди її може занести, але всепоглинаючий несамовитий жах від того, що вона ніколи більше не побачить Адвіана, затьмарював усі інші думки і почуття.

Вихор кинув її кудись і відступив. Інга розплющила очі, намагаючись зрозуміти, де вона опинилася, потім насилу піднялася на ноги. 

Навколо стелився чорно-білий похмурий світ: кострубаті дерева, гостре високе каміння, низьке небо, сніг, а в ньому – діри мокрої землі. 

І був цей світ таким похмурим і холодним, що серце Інги тієї ж миті замерзло від самотності й відчаю.

Добре ще, що на ній довга сукня і чоботи, та до того ж плащ із капюшоном.

Але куди вона потрапила? Такий портал відкривається тільки між світами, отже, її забрало зі світу Дев'яти Королівств під три чорти або до лісових духів, як каже Адвіан.

Адвіан! Він не кине її,  буде шукати... А якщо не знайде? Вона вже й сама зрозуміла, що світів дуже багато, і в деякі з них шлях відкрити майже неможливо...

Щільніше закутавшись у плащ, Інга побігла навмання цим зимовим сутінковим лісом, але незабаром зупинилася і знову озирнулася на всі боки. Закинула голову. Чорні голі стовбури і гілки нависали над нею.

Може вилізти на дерево і подивитися, що там попереду?  Або позаду, або ще де-небудь... 

Але щойно вона наважилася поставити ногу на нижню кострубату гілку, як неподалік пролунав шурхіт. 

Вона миттєво відскочила й обернулася. 

Із засніжених кущів на неї дивилися очі звіра – великого й кудлатого з білою шерстю, що відливала синявою.  Таких звірів вона раніше не зустрічала. У людському світі вони точно не водяться.

Звір безшумно оскалився, і Інга зрозуміла: він готовий напасти. 

За спиною пролунав новий шурхіт. Вона повільно обернулася і побачила ще одного такого самого звірюгу. 

Невже це і є все її життя?  Невже вона пройшла весь цей шлях: знайшла сестер, про яких і гадки не мала, здобула кохання, стала королевою – лише для того, щоб ось так нерозумно й болісно загинути в пазурах невідомих хижаків, посеред чужого, сумного світу, схожого на кошмарний сон?

Зібравши всю свою силу, вона спробувала уявити незламну перешкоду між собою і смертельною небезпекою.

Але вийшло не дуже... Звірі почали повільно наближатися до неї з обох боків. 

"Біжи!" –  шепнув їй на вухо якийсь голос.

Вона повірила цьому голосу і кинулася навтьоки.  І звідки тільки сили взялися! 

Звірі кинулися слідом за нею. На щастя, вони виявилися не надто швидкими, важко переставляли короткі ноги, але Інга розуміла, що довго тікати вона від них не зможе. Рано чи пізно сили її залишать, і вона просто впаде на сніг. 

Розуміла, що, можливо,  зараз загине і думала про Адвіана. Про те, як солодко було засинати в нього на плечі, про тепло його тіла, про його запах, який зводив її з розуму, про те, що  останні  дні  її життя  були  чудовими  і чарівними, але такими короткими.

Та вона буде бігти до останнього. Уперед...

"Праворуч!" – знову шепнув їй у вухо той самий голос.

Відчуваючи за спиною важкий подих звірюк, Інга різко звернула, куда вказав голос і побігла, петляючи серед дерев. Але хижаки  не відставали. Інзі здавалося, що вони навмисне не нападають і насолоджуються цією погонею, бо  спершу хочуть вимотати свою здобич. 

Ліс ставав дедалі густішим. Дівчина натикалася на мокрі стовбури, ковзала ногами і по розкислому снігу і раптом з болісною ясністю згадала, що не так давно тікала зимовим лісом від інших, не менш кровожерливих переслідувачів. Але тоді була хоч якась надія на допомогу, а зараз – жодної.

Ліс закінчився так різко, що Інга й схаменутися не встигла. Спіткнувшись, ледве тримаючись на ногах, з розмаху збігла вниз, у якийсь яр, густо зарослий по коліно кущами й сухим гіллям.  

Озирнулася. Звірі стрибнули в яр слідом за нею. Синій відлив їхньої шерсті переливався в примарному світлі, що лилося  з низького неба, і чітко було видно їхні витягнуті морди, схожі на крокодилячі, з круглими, витріщеними очима. 

Кущами бігти важче, ніж лісом... Невже цей клятий голос обдурив її, навмисне завів у пастку?

Сльози безсилля і відчаю потекли по обличчю, а ноги підігнулися, відмовляючись слухатися. 

Зовсім поруч клацнули ікла: голосно й весело, і один з звірів  нарешті видав тихе, рокочуще бурмотіння.

Інга ледь ухилилася. Їй раптом здалося, що попереду вона бачить щось, схоже на рівнину з тьмяними тріпотливими вогниками.  Усвідомлення того, що  там  може бути порятунок, подвоїло сили.