56.2

– Ще не пожежа, але може й спалахнути! – відповіла та.

Дізнавшись, у чому річ, стара спершу віднікувалася, злякалася, що якщо вона вдасться до магії в стінах замку, то Маріл це неодмінно відчує.  

Але Лула вмовляннями і погрозами врешті-решт переконала її.

Патіша міцно замкнула двері, ще ретельніше  зсунула  штори і прочинила вікно, щоб легкий ранковий вітерець трохи розсіював магічний вплив. 

Потім, діставши заповітний мішечок, який принесла з собою з дому, розклала на підлозі дзеркало, пергамент, чорний порошок.

– А ти стеж, щоб ніхто нічого не підслухав... А то тут достатньо  таких – жадібних до чужих секретів! – проворчала вона, красномовно витріщаючись на Лулу. 

Патіша плюнула на тьмяну поверхню дзеркала і протерла його пеленою нічної сорочки.

Чаклун відгукнувся миттєво, немов чекав цього заклику.

Новина про те, що він безумовно потрапив під підозру, дещо стривожила Біра, але й не занадто  здивувала.

Зате він страшенно зрадів, дізнавшись, що його закляття спрацювало, і Інга розчинилася в невідомому напрямку. 

Легкий сум, що він більше її не побачить, вжалив  душу, але Бір одразу ж змусив себе думати про те презирство, яке нахабне дівчисько посміло до нього відчувати.

Звичайно, ніхто не зможе звинуватити його голослівно – на те в обох королівствах є свої закони, – а пошуки доказів займуть багато часу, бо немає  живих свідків.

– Сподіваюся, вона зникла прямо з їхнього подружнього ліжка! – сказав Бір.

– Не знаю, звідки... Їх не було в Уаджиті, вони ще ввечері кудись поїхали...  Маріл, Адвіан і всі три дівки... А повернулися вже без цієї... Напевно, її духи забрали! – із задоволенням додала Лула.  

Бір зробив вигляд, що все почуте  не має жодного значення. Але насправді йому було над чим поміркувати. 

Неодмінно слід з'ясувати, куди і навіщо вони їздили вночі...

– Це  ти відіслав її світ за очі? –  раптово запитала Лула. 

– Ні, не я, – збрехав чаклун.

– Але ти щось знаєш про це! – наполягала Лула, розуміючи, що Бір каже їй неправду.

– Послухай, ти ж – розумна дівчинка, я не залишу тебе без винагороди, – пообіцяв чаклун, – І нагорода ця буде дуже щедрою! Тільки дізнайся, що там насправді сталося...

– Не потрібна мені ніяка нагорода,! –  пирскнула Лула, – Адвіан пообіцяв вирвати тобі серце. Ти знаєш Адвіана? А я знаю... Якщо  він вже що пообіцяє, то неодмінно зробить... До речі, він збирається в Даяд разом із Ренальдом... А я тут ні до чого, зрозумів? І буду все заперечувати... 

–  Дурепа! – лагідно сказав чаклун, –  А я-но збирався покликати тебе сюди, у Даяд, щоб ти була  поруч зі мною... 

– Здався мені твій  Даяд! Я хочу залишитися тут і жити спокійно. Якщо Інга зникла назавжди, то Адвіан рано чи пізно повернеться до мене... 

– Ти, люба, замішана в цю історію по самі вуха.  Коли король або принц дізнаються, що ти передавала мені відомості...

– Не лякай – не налякаєш! Я скажу, що ти мене взяв силою, скориставшись моїм трагічним становищем, моєю слабкістю, а потім почав залякувати, –  зухвало відповіла йому Лула, – скажу, що це ти змусив мене нашкодити Інзі.  Думаєш, Адвіан не захоче в це повірити? Ще як захоче! Повірить із превеликим задоволенням! Скажу, що це ти мені дав зілля... Патіша – стара баба, нікому й на думку не спаде, що вона дещо розуміється на магії!  Реальної сили в неї немає, так, трохи досвіду... А ось ти – інша річ,  тому усі підозри впадуть на тебе, зрозумів? – проспівала Лула, якій сподобалося залякувати Біра. 

Вона не могла йому пробачити того, що він на якийсь момент узяв над нею гору.

– Маріл зрозуміє, що це – не моя робота. Занадто примітивно! Імовірно, він уже це зрозумів...  – сухо відповів чаклун, хоча насправді ледь не занімів від такого нечуваного нахабства.

Дівчині  пощастило, що вона зараз далеко від нього. 

– Але ти міг навмисне зварити саме таке зілля, якраз, щоб і відвести від себе підозру, – відповіла на таке Лула.

– Тоді навіщо ти мене попереджаєш? – стримуючи лють, запитав Бір.

– Припустимо, з вдячності.  Не хочу, щоб ти надто вже постраждав... Але про мене забудь! У нас ніколи нічого не було.  Я допомогла тобі, і тепер ми в розрахунку. І більше не шукай мене. 

Сказавши так, Лула перевернула дзеркало, закінчуючи розмову. 

Серце її шалено калатало, руки тремтіли, але вона була задоволена, що зуміла так відважно протистояти Біру.

Вона й справді більше не хотіла бути для нього ні коханкою, ні прислужницею.

– А не боїшся? Цей чаклун дуже могутній... Ще й мені дістанеться, – занепокоєно припустила  Патіша, – Напустить на нас якесь марево…

– Я жила спокійно і щасливо, поки ці дівки не  припхалися  сюди, – люто промовила Лула, – Мені вистачало тієї уваги, яку я отримала від Адвіана.  Мені й далі хочеться жити спокійно і, по-можливості, щасливо. Я ж не лиходійка якась, просто дуже сильно кохаю... І це – моє виправдання. У крайньому разі, я в усьому зізнаюся, – Лула рішуче струснула волоссям, – Адвіан пробачить мене, пробачить... Він не стане мстити жінці...