Розділ 56.1

Адвіан кинувся слідом за Інгою, і з розмаху вдарився всім тілом об повітря, яке раптом стало твердим, наче  камінь.

– Інго! 

Але простір закрився.  Все  зникло і заспокоїлося, немов і не існувало ніколи ніякої Інги, немов усе, що з ними сталося, просто Адвіану наснилося.  

Принц повернувся і подивився на Маріла, який стояв білий, нерухомий, з тремтячими руками.

– Що відбувається, Маріл? –  запитав  Адвіан тихо, але з такою шаленою люттю в голосі, що в мудреця застигло серце. 

Він знав, що відбувається, але й гадки не мав, чому. Його сила, на яку він так сподівався, раптом виявилася марною. Він був упевнений, що зуміє стримати вихори порталу, і безнадійно розгубився, коли зрозумів: на якусь мить його магія  вмерла...

Ліка й Олеся такими ж розгубленими  поглядами озиралися на всі боки. Їм здавалося, що це жарт такий, що простір зараз відкриється, і  Інга вистрибне назовні, сміючись від того, що зуміла їх так налякати. Але через кілька секунд зрозуміли: ніякий це не жарт.

–  Невже вона полетіла назад? –  повільно  проговорила  Ліка.

–  У світ людей? Або куди – назад? – злякано запитала Олеся.

– Маріл, хай тобі грець! – крикнув Адвіан і, схопивши мудреця за плечі, почав  стрясати  його, наче порожній мішок, – Де Інга? Де вона? Ти ж   стверджував…

Але до Маріла вже повернулися сили і впевненість.

– Я не знаю, як це сталося, – сказав він, відштовхуючи Адвіана, – але спробую... 

– Що?

–  Виправити те, що можна виправити...

Мудрець звалився на коліна і почав квапливо креслити на каменях якісь символи і знаки. Він вихоплював з кишень флакончики, лив зілля, розбризкував  його  навколо себе.

Простір тремтів, мерехтів у променях світанку, спалахував яскравими вогнями, але більше нічого не відбувалося. 

Адвіан у безсилій люті спостерігав за тим, що робить Маріл.

– Хтось або щось допомогло порталу пересилити мій захист, – бурмотів мудрець.

– То це було втручання ззовні? – здивовано припустила Ліка.

–  Так. Імовірно – навмисне втручання!

– Тоді треба шукати того, кому це вигідно! – зі знанням справи промовила Олеся.

– Потрібно з'ясувати, куди вона перенеслася... Потік міг попрямувати в будь-який бік, –  говорив Маріл, продовжуючи ловити у  повітрі сліди зачиненого  порталу, – Але ми повинні бути спокійними і зосередженими.

– Може, вона все таки назад у світ людей провалилася? – злякано запитала Ліка і тихо додала, –  хоч би не в той  клятий  підвал...  

– Я зараз якраз і намагаюся спрямувати енергію слідом за нею, так ми хоча б дізнаємося, де вона...

Адвіан нічого не говорив. Його обличчя закам'яніло, і він невідривно дивився праворуч – туди, де зникла його кохана, намагаючись силою погляду, силою волі  полетіти  за нею, утримати її, зупинити, повернути...

І в цій метушні всі на якийсь час забули про вишневе дерево, а воно, увібравши в себе енергію пролитої крові, знову застигло і, здавалося, заснуло,  пригрівшим під  теплим сонцем.

– Здається, вийшло, – віддуваючись, пробурмотів Маріл і полою халата витер мокре від поту обличчя.

– Що вийшло? –  запитав Адвіан, – Ти повернеш її?

– На жаль, не так скоро... Бо треба буде відкрити декілька шляхів. А тепер нам потрібно повернутися в Уаджит.

– То з деревом нічого не вийшло? – запитала Олеся, – воно як було сухе, так і залишилося...

– Має пройти час. Магія, яка  дрімала століттями, не проявиться в одну мить, – відповів Маріл і доторкнувся до руки Адвіана, – Ти повинен триматися, мій хлопче. Не забувай, що ви пов'язані... Ми повернемо її, обіцяю... Той, хто це зробив...

–  Бір! – з ненавистю видихнув Адвіан.

– Ти вважаєш?

– У нього є сила, є знання! Напевно,  цей виродок, бажав помститися їй за відмову і насмішку!

При думці, що винуватця виявлено і можна встати з ним віч-на-віч, Адвіану навіть стало легше.  

– Але чаклун Даяда не міг знати про наші плани...

– Це ти так думаєш, Маріле! Ти завжди був занадто довірливий! – з люттю промовив Адвіан.

Вони прискакали в Уаджит, ледь не загнавши коней. 

Одна подія витіснила іншу, і про витівку Лули немов забули.  Покликавши Ренальда, Саура і короля з королевою, всі замкнулися в кабінеті Маріла для серйозної наради. 

Лула, що блукала замком як привид, зрозуміла: сталося щось дуже серйозне. 

Та й Інга пропала, поїхала вчора кудись разом з Адвіаном і ось, не повернулася...

Лулі дуже хотілося дізнатися в чому справа, але вона боялася вдаватися до улюблених методів. Якщо її застануть ще й за підслуховуванням, то неодмінно викинуть із замку наче якийсь непотріб.

Лула не відходила  далеко від дверей кабінету, ховалася в нішах стін, а побачивши охорону, робила вигляд, що зайнята прибиранням бічних коридорів.