52.2

– То вийдеш за мене заміж?

– Ти занадто традиційно до всього ставишся, – посміхнулася Олеся і, потягнувшись, торкнулася, прихованого напівтемрявою обличчя Ренальда.

– Хіба можна інакше? 

– А як же кохання?

– Але я кохаю тебе.

– Ти впевнений? Чи на тебе обстановка так вплинула?

– Я думав про це ще раніше. Але боявся говорити...

– Чому?

– Мені здавалося, що я не подобаюся тобі.

– Ти подобаєшся мені, Ренальде... навіть більше, ніж подобаєшся, – з мрійливою посмішкою прошепотіла Олеся, – знаєш, з тобою я пережила, напевно, найприголомшливіші моменти у своєму житті... Це правда... Ти дуже хороший. Напевно, ти й сам це відчув. 

– Тоді чому зволікаєш із відповіддю?

– Ось так одразу – і заміж... Дуже відповідальне рішення!  Може, ми спершу почнемо просто  зустрічатися, придивимося одне до одного?  Олеся наблизилася впритул до його облиичя і торкнулася його губ.

– Але я хочу, щоб ти поїхала зі мною в Даяд... Хочу просити твоєї руки у короля Ектора, так як просив би її у твого батька, –  наполягав Ренальд.

І він повільно, обережно почав обмацувати губами її пересохлі губи. 

– Я не знаю... Дам тобі відповідь за три дні, – прошепотіла Олеся, відчуваючи, як її голова знову починає паморочитися від пристрасті.

– Чому через три дні?

– Є дещо, що ми маємо зробити разом – я, Ліка й Инга... І це ніяк не можна відкласти чи скасувати...

– Скажеш мені?

– Ні, не можу. Таємниця не моя, хоч я в ній і приймаю  участь...

– Тоді не буду питати...

Олеся обійняла його за шию і потягла за собою на подушки.

– Ти обіцяв, що ми не вийдемо звідси до світанку...

– І не вийдемо...

Вони цілувалися, доки не почали задихатися, і лише тоді відірвалися одне від одного.

– Ти залишишся тут, зі мною, поки все не вирішиться? – запитала вона, ковзаючи губами по його плечах і грудях. 

Хміль уже вивітрився з її голови, і вона з болісною ясністю усвідомила, що за одну цю ніч стала залежна від Ренальда, від його сильного тіла, від поцілунків, на які він не скупився, від тих неймовірних відчуттів, що відчула сама, цілуючи його так, як нікого ніколи не цілувала.

Олеся розуміла: це всього лише перший раз, вони ще не знають усього, не відчувають так, як  повинні... А що ж буде далі? І їй хотілося продовжувати і продовжувати до нескінченності цю насолоду...

І знову, спалахнувши нездоланною пристрастю, вони почали розчинятися одне в одному. 

Але раптом свідомість Ренальда, немов удар блискавкою, пронизала думка про небезпеку, на яку Олеся може наражатися з його вини.  

Він мимоволі відірвався від дівчини і, повернувшись, ліг на спину.

– Ренальд? – занепокоїлася Олеся, –  ти передумав?

–  Ні, ні... Поруч із тобою мені так спокійно і добре, що я геть забув про дещо важливо...

– Про що? – запитала Олеся, сідаючи на ліжку і  знову запитала навмання: – У тебе, мабуть,  є наречена в Даяді? 

– Немає в мене  ніякої нареченої. Але все-таки я не маю права просити тебе вийти за мене заміж, бо є  одна, можливо, непереборна перешкода. 

Ренальд підвівся і сперся спиною на узголів'я ліжка.  Він зволікав, йому не хотілося втрачати ту неймовірну близькість, що поєднала їх цієї ночі.

– Та кажи вже! Що за драматичні паузи, як у кіно, чесне слово! – нетерпляче вигукнула Олеся.

– У нас ніколи не буде дітей, ось про що ти маєш знати!

Олеся повільно, важко видихнула і посміхнулася. Утім, усмішка вийшла трохи вимученою.

– Усього-то?  А я думала, щось серйозне!

– Хіба для тебе це не має значення? – здивувався Ренальд.

– Ну в будь-якому разі я не збиралася мати потомство так рано, та й, чесно кажучи, замислювалася про те, щоб його зовсім не мати, бо не впевнена, чи зможу правильно виховати! Розумієш, адже я сама росла без батька і без матері,  майже на вулиці, часто голодна і  таке інше… – несподівано квапливо заговорила вона, намагаючись довести і собі, і Ренальду щось таке, чого  ще і сама не розуміла.

Голос її тремтів і зривався.

Своїми словами Ренальд розбудив потаємні страхи в її душі, глибокий потаємний  сум, який вона приховувала під удаваною байдужістю і безтурботною грубістю.

– Вибач мене! – сказав він, відчувши цю зміну і притягнув до себе її розпатлану голову.

– Ні, ти тут ні до чого. Просто... поруч із тобою я не хочу бути сильною, ось і полізли назовні всі комплекси та страхи... Але скажи, ти впевнений, що в тебе не може бути дітей? – наважилася запитати Олеся.

Невже в цьому світі медицина не гірша, ніж у світі людей? Утім, про що це вона? Щоб визначити їхню спорідненість Марілу навіть не знадобився аналіз ДНК, він просто якось побачив це...