42.2

– Але, –  Ліка безпорадно озирнулася на Олесю, – а як же...

В Олесі тряслися губи й смикалася повіка. Вона мовчала.

– Тобі доведеться назавжди розлучитися з сестрами, – байдуже продовжила господиня острова, – Але тим самим ти збережеш кілька життів і допоможеш відродити могутність Уаджита. Шлях у світ людей для вас так чи інакше закритий.  А якщо ви не станете частиною цього світу, то він вас погубить. Залишилося не так багато часу.

– То легенда про короля Вілсона правдива! – з гіркотою запитав Адвіан, – І його кохана померла?

– Так, вона померла. 

– Тобто, вибору в нас немає? – Інга  намагалася  говорити твердим голосом.

Але ноги зрадницьки підкошувалися і, щоб не впасти, вона сперлася на руку Адвіана.

Ліка стояла нерухомо, втупившись в одну точку. Очі її мертвіли, застигали. Олеся обіймала дівчину за плечі, але від жаху і відчаю  й сама не могла вимовити ні слова.

– Це все, що вам потрібно знати. Думайте.  Коли сонце торкнеться верхівки цієї сосни, я  чекаю на  відповідь. 

– Але Саур... мудрець сказав, що я зможу повернутися у свій світ... в Ірзу, коли захочу! – протестуюче  крикнула Інга.

– А ти цього справді хочеш?

Жінка торкнулася палицею землі і зникла – розчинилася в повітрі немов примара.

–  Що відбувається взагалі? – закричала Ліка,  опритомнівши, і забігала, схопившись за голову, – Що ж це таке діється? Навіщо я їй? У жертву хоче принести? Чи зробить з мене рабиню?  Та що їй потрібно від мене!

Адвіан стомлено сперся спиною об теплий валун. Він не збирався втручатися, не збирався нікого вмовляти або схиляти до прийняття рішення.

– Довгі розмови ні до чого не приведуть, –  зауважила Інга, – А вибору в нас, схоже, немає...

– Це в мене його немає! З тобою-то все зрозуміло! – Ліка зупинилася і люто почала тикати пальцем в Адвіана, – Одружиш його на собі, станеш королевою!  Нап'ялиш корону і сядеш дупою на трон...

– Ліко! 

– А я буду наче килимок під ногами...

– Ліко, досить вже! Ти зробиш так, як сама захочеш...

– Відчепись від мене! Бачити тебе не можу! – заверещала  вона і навіть ногами затопала, немов дитина, а з очей її бризнули сльози.

– Заспокойся, рідна, благаю тебе, – заговорила Олеся, намагаючись  знов обійняти її, – Подумай-но краще. Ми будемо живі, будемо не так уже й далеко одна від одної, і хтозна... можливо, якось одного разу... Якщо я залишуся тут, то, присягаюся, знайду спосіб зустрітися з тобою... Назавжди – це дуже  мінливо… Якщо шлях є, то  він нікуди не дінеться…

– Ага! Якщо ця тітка маніячка і зжере мене живцем?  Або змусить працювати  і вдень і вночі? Адже вона не каже,  на який грець я їй  здалася!

– Від наших істерик не буде жодної користі, –  знову не витримала Інга, – Цей світ не такий уже й жорстокий... Не схожа вона на маніячку. Нормальна жінка, у своєму роді... Чаклунка...

– Та пішли ви всі!

Ліка втекла подалі  і впала на траву під низько схиленою над землею вербою.

Олеся пішла до неї, сіла поруч і, гладячи по волоссю, почала квапливо й тихо їй про щось говорити...

– Не підеш до них? – запитав Адвіан.

– Ні. Вона мене ненавидить і правильно робить... Я їй зараз не потрібна. Ось Олеся – інша річ, задушевна подруга, справжня сестра... А я – таке, не приший кобилі хвіст, як у нас кажуть... Ця тітка ж не вб'є її, вірно? – Інга притулилася до Адвіана, шукаючи в нього розради: –  Як думаєш, навіщо вона їй?   

– Мені лише одне спадає на думку: доглядати за єдинорогами, – відповів Адвіан.

Якщо він і думав про інше, то не хотів того висловлювати.

Важко зітхнувши, Інга подивилася на сонце. Господиня дала їм не надто багато часу на роздуми. 

– А якщо Ліка не погодиться? 

– Тоді... – Адвіан обхопив долонями дівоче обличчя, закинув до себе її голову, –  пошукаємо інший вихід,  а не знайдемо –   відправишся додому...

–  Додому? А як же ти, дівчата, Уаджит?

– Не знаю, але  хочу, щоб ти залишилася живою! Нехай і далеко від мене...

– Думаєш, я тепер зможу жити без тебе? – зі сльозами на очах відповіла Інга.

Вона ніколи не думала, що їй таки доведеться виголошувати цю заїзджену, дурну фразу з любовних мелодрам.  Але саме так вона себе  зараз відчувала.

– Не бажаю говорити про це,  – з досадою сказав Адвіан і так міцно обійняв дівчину, наче її збиралися забрати в нього просто негайно.

Ліка сиділа на траві, піднявши коліна, уткнувши в них обличчя. Олеся сиділа поруч і мовчала. 

Підійти до них і запитати, до чого вони домовилися, Інга не наважувалася. Не хотіла чути, як Ліка знову почне звинувачувати її в у всіх своїх нещастях.

Та чи повинна Ліка жертвувати  своїм життям, щоб врятувати інших?  А сама вона погодилася б на  таке?