Розділ 42.1

Цього разу портал не крутив  мандрівників  у шалених вихорах, а ніс широким, спокійним потоком. Навколо розливалася непроникна темрява, в якій зрідка спалахували тьмяні далекі вогники.

Адвіан тримав Інгу в сильних обіймах. 

Він відчував відповідальність так само  і за Ліку з Олесею, але вірив словам Саура, що з ними нічого не трапиться, і вони всі разом потраплять туди, куди й  треба.

Адвіан знав: у порталі немає сенсу розмовляти, будь-які звуки губляться, тож він лише міцніше притискав до себе Інгу й відчував, як тихенько  здригається її тіло.

Потік виніс їх із темряви назовні і відкотився немов  морська хвиля.

Щурячись від помаранчевого блиску, вони роздивлялися місце, в якому опинилися. Це була яскрава, облита ранковим сонцем галявина.

Адвіан насупився. Щось знайоме ввижалося йому в цій високій траві, у теплих валунах, покритих мохами, у передвісті спекотного дня, у незнайомих пташиних голосах.

– Що не так? – стурбовано запитала Інга, намагаючись зазирнути в його потемнілі очі.

–  Поки що не знаю...

– Гарне місце, – прошепотіла Ліка, нарешті відпускаючи руку Олесі, яку  вона весь цей час судомно стискала.

З-за дерев повільно й статечно з’явився чорний єдиноріг. Широко роздуті ніздрі його палали, а верхня губа тремтіла, оголюючи гострі ікла.

– Це не Заливні луки, – сказав Адвіан, інстинктивно кладучи долоню на пояс, але піхви були порожні.

Єдиноріг не робив спробу наблизитися, тільки стояв і дивився гарячими, немов вугілля, очима з поволокою.

– Який чарівний! – несподівано вигукнула Ліка і безстрашно побігла  до нього, простягаючи вперед руку.

– Ні, Ліко! – злякано крикнула Олеся, але та вже підійшла впритул і сміливо полоскотала звіра між палаючих ніздрів.

Єдиноріг нахилив голову ближче до теплих дівочих долонь, і очі його згасли.

– Ось бачите, він же такий гарненький! Слухняний! – щасливо засміялася Ліка, обійняла величезну чорну голову й поцілувала звіра просто в руду відмітину навколо гострого  сяючого, золотом рогу.

– От і не вір після цього легендам, – у захваті  присвиснула Олеся, – Хоч кіно знімай: незаймана дівчина і єдиноріг.

І з гущавини лісу, з-за моховитих валунів вийшло ще кілька єдинорогів, але наблизитися  вони не наважувалися, тільки приглушено іржали й струшували довгими гривами. 

Опісля з'явилася висока жінка. У правій руці вона тримала дерев'яну палицю, оповиту гнучкими стеблами, на яких зростало гостре листя і грони яскраво-червоних, дрібних ягід.

У жінки було смагляве молоде обличчя,  сиве  волосся, що спадало до попереку і яскраво-червоні губи, немов облиті соком тих ягід, які прикрашали її посох.

– Їдіть за  мною! – звеліла вона і, повернувшись, попрямувала назад у лісові хащі. 

– Не тікай далеко,  красунчику! – розчулено белькотіла Ліка, погладжуючи чорного звіра  по  шиї і по холці, – ми з тобою зможемо після промчатися    по цим чудовим луками... Хочеш? Хочеш? – запитувала вона його.

Єдиноріг роздмухував ніздрі й тихенько іржав, наче зачарований голосом тендітної дівчинки, яка тріпала його за гриву.

"Може це той самий, що хотів мене зжерти?" – подумав Адвіан.

Той теж, здається, був чорний.

– Ходімо, – Інга потягнула його за собою, – Треба   вже покінчити з цим!

Олеся простягнула руку, щоб погладити найближчого до неї єдинорога, але той загрозливо струснув  головою.

– Прикро, – пробурмотіла дівчина, – принизливо… 

Вона завжди легко знаходила порозуміння з кіньми, на стайні її навіть підозрювали в тому, що вона володіє якимось таємним словом. 

Слідом за жінкою вони заглибилися в лісові хащі. Єдинороги за ними не пішли. Тільки чорний витягнув голову слідом за Лікою і якось тужливо заіржав. Дівчина  послала йому повітряний поцілунок.

Довго йти не довелося. Господиня острова зупинилася біля грота, вхід до якого закривали ті самі рослини з гострим листям і мерехтливими ягідними розсипами.

Господиня повернулася і повільним, до ознобу пронизливим поглядом, почала розглядати їхні обличчя.

– Принце Адвіане, – нарешті промовила вона з легкою посмішкою, – мені б варто було пред'явити тобі рахунок за те, що ти порушив спокій мого острова і насмілився полонити одного з моїх єдинорогів.

– Так, насмілився! – Адвіан знизав плечима, – але я зробив це не заради власного задоволення.

Він не збирався виправдовуватися. Зрештою, якби це було так важливо, у неї вистачило б сили закрити йому шлях на острів. А може, це саме вона і вдарила Кайтану блискавкою? Бо судячи з легенд,  ця жінка  є дуже могутньою відьмою.

– Ти ще хочеш щось сказати? – запитала господиня, побачивши, як змінилося обличчя принца.

Адвіан  заперечливо похитав головою.

– Нам потрібна допомога, – подала тоді голос Інга. 

Спершу вона  зніяковіла перед величчю цієї дивної жінки, у холодному погляді якої проблискувало щось таке,  що вселяло  спокій і впевненість, але це швидко минуло.