Розділ 37.1

Сонячний світанок тонув у густому серпанку, що наповзав звідкись зі сторони  моря.

Перші золотисті промені ледь промайнули у повітрі, але швидко згасли, безжально схоплені блідо-попелястими грудками туману.

Лула мерзлякувато куталася в тонку накидку, мокру від прогулянки сирим лісом, і з огидою спостерігала, як худорлява бабця, одягнена в теплу шаль на багатошарову сукню, скорчившись над столом, обмацує темними кривими пальцями блискучі коштовності.

Прабабка мешкала не в самому домі, а в невеликій прибудові з окремим входом, що примикала до нього.

Лула не хотіла, щоб мати, побачивши її, почала розпитувати про причини такого, не те що раннього візиту,  а візиту взагалі – дочка вже декілька місяців й носу додому не казала.

Тому  Лула ховалася у туманному  лісі, чекаючи, доки мати відправиться на міський ринок купити овочів, і тільки після цього прослизнула до будинку.

Прабабця вставала, зазвичай, ще до світанку – Лула пам’ятала її звички, тому сміливо постукала у двері. 

Скрипучий гугнявий голос пролунав зсередини, даючи дозвіл увійти. 

Лула увійшла, притискаючи до грудей  шкіряну сумку з коштовностями.

– Чого приперлася? – запитала стара, оглянувши правнучку чіпким, наче  реп'ях, поглядом.

Вона чудово знала, як Лула до неї ставиться і відповідала їй тим самим. Але якщо та припхалася  у таку рань, то вже мабуть не заради задоволення побажати родичці доброго ранку.

Лула наблизилася до столу й мовчки висипала на його поверхню свої скарби.  

Вицвілі очі старої блиснули. Кряхтячи, вона сповзла з ліжка і танцюючою, напрочуд легкою для її поважного віку ходою, попрямувала до Лули.

– То чого ти прийшла, внученько? – приторно ласкавим голосом запитала вона, – Скучила за улюбленою прабабусею?

– Ось, бабусю Патіша, – рівним  голосом заговорила Лула, – це мої коштовності...

– Бачу, що коштовності, не сліпа! Хочеш зробити мені подаруночок? І  вона широко посміхнулася синіми зморщеними губами, за якими тьмяно поблискували міцні, все ще цілі зуби.

– Якщо допоможеш мені де в чому... 

Навмисне взяла кілька прикрас, знала шкідливу вдачу старої. Та могла вирішити, що замало й відмовитися – тож  Лула принесла кольє, перстень і два золотих, з рубінами, браслети на зап'ястя.

Звісно, побоювалася, що жадібна Патіша побажає заграбастати все, та все ж таки вирішила ризикнути: свого часу Адвіан частенько  дарував їй якісь дорогі дрібнички. 

Лулі було шкода навіть найпростішої каблучки, але за своє щастя чого тільки не віддаси!

– Спершу – допомога, – сказала  дівчина  і накрила коштовності долонею, – І не всі получишь… зможеш вибрати... що-небудь... парочку, якщо все вийде як треба...

– Зрозуміло, що не з доброти душевної, – буркнула стара, – Кажи, яка там у тебе справа...

– Мені потрібно надіслати звістку в Даяд, у сусіднє королівство.

Бабця підозріло покосилася на неї і запитала:

– А я то чим можу тобі допомогти?

– Хіба ти не вмієш... ну, за допомогою якихось особливих обрядів або замовлянь...

– А, ось про що ти, люба! Це не так просто, на це потрібно дуже багато сил, а я вже слабка і безпорадна, – загунділа, заохала жалібним голосом Патіша.  

"Проклятуща відьма! – подумала Лула, скипаючи від обурення, – Набиває ціну!"

– Це дуже дорогі прикраси, – дівчина спробувала торгуватися.

– А моє здоров'я? – плаксиво голосила стара, – від родичів турботи, хіба, дочекаєшся? Я тут всім заважаю...

"Потрібно було все ж таки взяти тільки один браслет!" – із запізнілим жалем подумала Лула і прибрала долоню, відкриваючи коштовності.

Нічого не поробиш, доведеться приймати умови старої відьми!

– Якщо допоможеш, отримаєш усе, – крізь зуби пробурмотіла Лула.

– Тоді не тягни, кажи, що  там та як! – осклабилася Патіша і почала із задоволенням обмацувати прохолодне каміння.  

Грони туману нависали в прочинене вікно. З лісових глибин летів переливчастий пташиний свист. Пахло вологою  корою і прілими мохами. 

Лула втягнула носом сире повітря, що нагадувало   їй про час безтурботного дитинства, і сказала:

– У Даяді живе чаклун на ім'я Бір. Ось із ним-то мені й потрібно поговорити.

– Бір? Як же, знаю!  Але Бір тобі – не рівня, які у вас можуть бути спільні справи? – підозріло запитала стара.

– Це вже тебе не стосується, – відрізала Лула, – Або ти допомагаєш без питань і забираєш коштовності, або я знайду іншого, хто допоможе.

– Ну це навряд чи! – потворно посміхнулася стара, але  потім розсудливо вирішила, що краще взяти коштовності, поки вони пливуть у руки, і не про що не розпитувати, а свою жадібну цікавість можна нагодувати й пізніше.

Адже так вона отримує не тільки прикраси, а й таємницю, за допомогою якої, ймовірно, зуміє витягнути із дурної  дівки, яка спить із принцом, ще що-небудь цінне.  Будь-яка таємниця може стати одного разу корисною.