Розділ 36.1

Головний мудрець королівства був занурений у безтурботний сон.  Йому снилися глибокі підземелля: скарбниці, повні стародавніх манускриптів і магічних таємниць. 

Тому  гуркіт у двері, який безжально розсіяв солодкий  туман  сновидінь, пролунав для Маріла наче падаючого  гуркіт каміння, і він з жахом підскочив на ліжку, вирішивши, що це стіни підземель почали валитися, і що він навіки залишиться похований під купами вікового каміння разом зі своїми стародавніми рукописами.

Маріл витер холодний піт із чола, потягнувся до невеличкого графина, що стояв біля ліжка на круглому табуреті, і з жадібністю напився. 

Коли наполегливий звук повторився, Маріл, все ще перебуваючи під владою кошмарного пробудження, підстрибнув на ліжку і розплескав воду.

Але це б не гуркіт каменепаду, а всього лише стукіт у двері.

– Що там за лихо  сталося? – пробурмотів Маріл собі під ніс.  

Він накинув поверх нічної сорочки свій вічний робочий халат і пішов відчиняти двері.

Знав: якщо хтось наважився стукати в його двері такої сліпої ночі, то справа, напевно, нагальна і невідкладна.

На порозі стояли Адвіан та Інга – обидва якісь скуйовджені, з палаючими обличчями, неспокійними очима.

– Вибач, що вриваємося ось так, – прошепотів Адвіан, швидко заходячи в кімнату і тягнучи за собою Інгу,  – але час не чекає...

Маріл приречено махнув рукою. 

– Проходьте, якщо вже так не терпиться!

Він зітхнув, з жалем поглянувши на своє затишне ліжко, застелене шовковою білизною, і запалив світильник над робочим столом, заваленим книжками та склянками. 

Мудрецю було недостатньо кабінету – адже натхнення могло застати його де завгодно, навіть у спальні, тож він вважав за краще тримати під рукою все необхідне.

– Сідайте! – жестом запросив своїх гостей  розташуватися з комфортом у м'яких кріслах, що стояли по різні боки столу.

– Ось, поглянь! – проігнорувавши його пропозицію, сказала Інга і сунула в руки Марилу воскову кулю.

Тільки-но віск торкнувся шкіри, як мудрець безпомилково визначив магічну енергію, якою той віск пульсував. 

Маріл затремтів і, страшенно хвилюючись,  почав обмацувати кулю короткими рухливими пальцями.

– Здається, мені знайома ця річ…

Він вивчив  напам'ять описи всіх магічних предметів, які були згадані у книжках Уаджита.

–  Знайома? – запитав Адвіан. 

–  Де ти його взяла, дівчинко?

Продовжуючи обмацувати кулю тремтячими пальцями, Маріл подивився на Інгу розсіяним, зануреним у власні думки поглядом.

– У лабораторії Біра. Я подумала, що воно... –  відповіла та і невпевнено замовкла.

– Розповідай  все! –попросив Адвіан.

– Так, власне, це почалося з того... 

Маріл слухав її дуже уважно.  Кров його то застигала всередині тіла, то починала закипати, з гуркотом б'ючи в скроні.

З перших же слів Інги, мудрець зрозумів, що не помилився. Це був саме вона – воскова куля, здатна виконувати  будь-який намір того, хто нею володіє.  А господаря куля обирає сама. У руках слабкого   вона мовчить, а руках сильного – говорить, і що більша сила, то голосніший голос воскової кулі й тим складніше бажання, яке вона здатна здійснити.

Дуже давно, ще за часів першого переходу, вона був знайдена під скелею виверн і відтоді зберігався в Уаджиті. А потім кудись зникла. 

Маріла охопив священний жах. Після втрати цього предмета минуло так багато часу, що спогад про нього перетворився на легенду, і вірити цій легенді чи не вірити – кожен обирав сам.  

Згадувалося про цю кулю і в пророцтвах...

Думки закружляли у голові Маріла божевільними вихорами. Не тільки його пращури, а також пращури інших мудреців дуже довго її шукали і врешті-решт вирішили, що воскова куля якимось чином згинула туди, звідки й прийшла – у світ первозданної магії разом із вивернами, а вона, виявляється, всі ці роки спокійнісінько зберігалася в скринях Даяда...

Звісно, пред'являти Біру звинувачення в тому, що його предки  – злодії, тепер немає жодного сенсу: довести нічого не вийде,  бо хтозна що там у книгах написано.  Найголовніше – куля повернулася додому. 

І Маріл піднісся духом, бо отримав дуже могутній знак!.  Отже, Уаджит неодмінно поверне  усе, що він втратив!

Із трепетом поклав він воскову кулю в золоту чашу, призначену для змішування особливих сумішей.

– Тож Маріл, – запитав Адвіан, – що  ти скажеш?

– Дуже цінна знахідка!  Ця річ багато століть тому зникла з Уаджиту...

– То куля належала нам? – аж  присвиснув принц.

– І  досі належить, Ваша Високосте!

–  То колись її було викрадено? – Інга глузливо підняла брови. 

– Судячи з усього, так і було.  Але цікаво, що саме ти повернула її законним господарям. Це вказує…

– … на те, що я  – та дівчина з пророцтва, яка повинна пожертвувати своєю кров'ю заради порятунку вашого королівства! – без жодних емоцій, підхопила Інга.