35.2

Адвіан усміхнувся і сів на підвіконня поруч із нею.

– Час у нас ще є. Наступного повного місяця відбудеться пишне свято, запрошено багато гостей із сусідніх королівств...

– Оглядини? – Інга підвела брови.

–  Що?

– Вибір нареченої?

– За наполяганням короля, але – не за моїм бажанням. Я вже обрав собі наречену. До речі, завтра   повідомлю батькам про те, що збираюсь одружитися. Отже, зараз молодик...

– Тобто, у нас пара тижнів у запасі? Точніше, сім днів плюс, приблизно, ще сім? – запитала Інга.

Загострювати увагу на проблемі одруження і вдавати з себе недоторканку –  мабуть, не зараз.  Згодом усе саме розкидається  по потрібних поличках, як то кажуть...

– Дванадцять! – уточнив Адвіан. – Маріл не сказав, коли саме потрібно здійснити ритуал: одразу після балу чи трохи згодом.  Але маємо  ще одне...

– Що саме?

– Енергія нашого світу може бути згубною для людей.  Є свідчення мудреців із минулого,  але  це тільки слова –  ніяких підтверджень. Саме як і все інше, про що написано в пророцтвах.  

– І що там за згубна енергія?

– Яка  начебто повільно руйнує тіло зсередини.

–  Як радіація? Тьху, ти... гаразд, звідки тобі знати, що таке радіація... Тобто, все це бездоказово? Тільки припущення?

– І я думаю, що нам не слід покладатися лише на думку Маріла. Потрібно радитися з тим, хто не гірше за нього знається на стародавніх текстах. Завтра вирушимо в Даяд і поговоримо з Біром. Він чаклун і, мені здається, теж здатний створювати умови для того, щоб змінювати наслідки!

– Бір? Цей старий хтивий козел? – гидливо вигукнула Інга і знову відчула грудочку нудоти в грудях – зігнулася, упершись долонями в коліна, і важко видихнула.

–  Хтивий козел? – здивувався Адвіан.

– Хотів задурманити мені голову чарами і затягнути в ліжко. Чари подіяли, але я якось, не знаю, як те мені вдалося, скинула  їх, чи щось таке... потім схопила якусь склянку і розпорола осколком йому горлянку. Але цей виродок не здох... Мені допоміг Ренальд.  Він застав кінець тієї вистави... Власне, Ренальд так і сказав, що нам не місце в Даяді, і відпустив... влаштував нам із Лікою втечу, дав той диск дороговказівний, щоб ми не заблукали. 

– Бір!  Треба ж отакого! – крізь зуби процідив Адвіан.

Біра він бачив кілька разів,  коли той приїжджав в Уаджит і про щось говорив із Марілом.  

Тоді чаклун із Даяда здався Адвіану чоловіком розумним, гордовитим, але зарозумілим – на всіх глядів зверхньо.

– Тому навряд чи вдасться зробити з нього союзника. Мені здається... тільки зрозумій правильно, ні я просто впевнена – він мною одержимий! Ось, дивись!

Інга побігла через кімнату, дістала з кишені куртки шматок воску: оплившого, такого, що втратив будь-яку форму, і, повернувшись до вікна, тицьнула віск Адвіану.

–  Вкрала  з Біровської лабораторії перед тим як утекти. Може, він уже й виявив пропажу...

–  Що це? Якась воскова куля?

– Коли Бір дав мені це в руки, воно виглядало інакше: така собі статуетка: чоловік та жінка... і чоловік нібито домінує, він над жінкою... Статуетка якимось чином на мене вплинула і на короткий час позбавила волі... Знаєш, мені здається, цей віск непростий, він  може оживляти бажання.  Ну, якщо дуже-дуже чогось хочеш, – Інга заговорила квапливо, понизивши голос майже до шепоту, – мені здається...  саме через нього я і влаштувала той ураган на річці. Це точно я його влаштувала, Адвіан! Було спекотно, мені захотілося прохолоди, я почала думати про воду, машинально комкати цей віск і виліпилося, знаєш, щось на кшталт дощової хмари, і майже відразу ж почалася буря!

– Нічого себе! – Адвіан сам спробував зім'яти віск, але в нього нічого не вийшло –  куля залишалася кам'яною. 

– Може, потрібно розігріти на вогні?

– Навряд чи допоможе. Воно працює інакше. Щось має статися або якийсь момент настати, або правильне слово слід сказати... І ось ще одне: сумніваюся, що будь-хто, з вулиці, здатний керувати бажаннями... А я, виходить, здатна... Тому й кажу: та, що з пророцтва, – це я. Коли потрапила сюди, у ваш світ, почали відбуватися дивні речі. Ренальд свідок, поспілкуйся з ним...

Інга висмикнула віск із рук Адвіана і сама спробувала зім'яти його, але в неї теж нічого не вийшло. Вона запхала віск назад у куртку і закрила  змійку.

– Так що цей дідуган – пика зацікавлена, він не стане нам допомагати. Чесно кажучи, я не хочу його бачити, мені страшно й гидко, раптом він ще що-небудь вигадає, щоб мені голову заморочити!

Адвіан колами почав ходити по кімнаті, хмурячи обличчя від неясних думок.

– Маріл має про все дізнатися. Я поки що не зовсім уявляю, але, можливо, це частина того, що допоможе нам змінити умови пророцтва. Не можна вірити кожному слову нашого головного мудреця, а ось довіряти – треба. Він швидше помре, ніж зашкодить королівству. Я ручаюся за нього!

– Добре…

– Розкажеш завтра Марілу все, що розповіла мені, і покажеш ту кулю...