34.2

Адвіан непомітно насупився, гостро відчуваючи близькість дівчини, аромат її, ще вологого волосся, вимитого знайомим йому трав'яним настоєм, і заговорив зовсім інакше, зовсім не так, як збирався говорити, постукавши до неї.

– Знаєш, я з дитинства боявся морської води, саме морської! А ось у річці почуваюся так само впевнено, як на твердій землі.  І збагнути не можу, звідки цей страх узявся... Уаджит розташований недалеко від моря, у нас багато торгових кораблів, і батько часто брав мене із собою в різні місця... Я дивився в ці чорні моторошні провали хвиль  й помирав від страху.  Навіть дихати не міг.  

Інга нітрохи не здивувалася. Не зробила вигляд,   лише для того, щоб підтримати дивно розпочату розмову,  а насправді – не здивувалася. Немов саме цього й чекала.

– Кумедно... А я боялася крові, уяви! – сказала весело, – Непритомніла, варто було тільки руку поранити або коліно... я ж пацанкою була, де тільки не носила мене, приблуду: на будовах, на городах занедбаних, під мостами...

Слово "пацанка" Інга вимовила своєю, рідною мовою, бо в уаджитській не знайшла підходящего слова.

– Як ти сказала? Ким ти була?

– Пацанкою! Ну це таке дівчисько років дванадцяти або трохи старше, яке поводиться не як гарна дівчинка в спідничці і з бантиками, а як найшкідливіший пацан, хлопчик... Оторва, коротше кажучи! Зрозумів?

За зім'ятою гіркою покривала лежала його розслаблена рука. 

Інга обережно, нібито ненароком, кинула долоню по інший бік цієї гірки, майже впритул.

– Можливо,  зрозумів, а можливо – і ні. Утім, яка різниця... То що далі? – запитав Адвіан і на мить завмер, вловивши рух Інги, і так само обережно посунув свою руку ще ближче.

Тепер їхні пальці розділяла лише здиблена тканина легкого покривала.

– Це мене злило так, що не передати! Адже я нічого ніколи не боялася... Тому навмисне почала різати й колоти собі пальці... Проколю й тисну, щоб кров йшла сильніше, і дивлюся на неї, дивлюся, уяви... голова паморочиться, в очах темніє, живіт навиворіт вивертає, а я однаково дивлюся... Мати сварилася дуже сильно, казала, що я – божевільна! – Інга тихенько розсміялася.

– Напевно, твоя мати дуже засмутилася, коли ти зникла. Ймовірно, вона тебе шукає! – припустив Адвіан.

– Ні, не шукає! Вона померла... майже два роки тому.... я звикла вже!

– А, зрозуміло... А твій батько?

– Немає в мене батька.  І не було, точніше, я не знаю, хто він і звідки. Мама мене одна виховувала, мати-одиначка, так би мовити.

– Якщо він знав, що ти народилася, то це дуже негідний для чоловіка вчинок.

– Хіба у  вас дітей не кидають?

–  Ні. Якщо  у родини якісь негаразди, то вони звертаються по допомогу. Ми захищаемо кожного, хто цього потребує. Люди – то скарб королівста.

–  Гарні слова! А наші  чоловіки не рідко тікають від відповідальності.  Така поведінка цілком нормальна… у нашому світі, – Інга зсунула плечима, – як ви там його називаєте?

– Ірза.

– Ірза... А для нас  – Земля, планета, на якій ми усі живемо. А так: різні країни, міста, майже, як і у вас. Планета  обертається навколо сонця.  А ще є купа різноманітних зірок та планет. У вас вивчають астрономію?

–  Дуже докладно.

– А в космос ви не літаєте?

– А навіщо? – у свою чергу поцікавився Адвіан.

– Хіба  не цікаво що там?

Принц теж зсунув плечима, не знаючи, як відповісти на це запитання. Підніматися туди, де  усі світила існують одночасно, нікому з них  й  на думку не спадало, але знову ж таки, легенди Уаджита розповідали про те, що жили за старих часів такі виверни, які вміли  вільно літати серед зірок.

– І допомогло тобі проколювання пальців? – запитав Адвіан, повертаючи думки дівчини до перерваної розмови.

– Так! Згодом мене перестало нудити від крові, і   скоро я вже  спритно промивала рани подружок водою з річки і прикладала до них подорожника... А  ти зумів подолати  море?

– Не знаю... Якось ми з Кайтаною потрапили в бурю, в грозу... Це трапилося просто над морем, далеко від берега...

– І що?

– У Кайтану вдарила блискавка, і вона впала у воду. Зрозуміло, я теж... Далі  нічого  не пам'ятаю. А потім нас винесло на якийсь острів.

– Оце таке! І все гаразд з вами, з тобою, з Кайтаною? Якщо блискавка в людину вдарить, то вона, майже напевно, помре... Бувають, звісно, всілякі дива...

– Виверни – породження повітря і вогню. Звісно, Кайтана виросла в неволі, вона набагато слабша за своїх предків, але все ж таки  у ній тече могутня кров...

– Цікаво! 

І вони помовчали, тихенько погладжуючи пальцями легку тканину покривала – кожен зі свого боку –   не наважуючись подолати ту сумнівну перешкоду, яка розділяла їхні руки.

–  Виходить, у тебе в Ірзі нікого немає?

– Нікого. Тітка є, сестра матері, але вона мене ненавидить, утім, я її теж терпіти не можу... Пам'ятаю, як крізь завісу, далекі сварки й крики. Я тоді дуже маленька була, але пам'ятаю:  каламутно, наче уві сні... Знаєш, коли не впевнений: було таке, чи ні... Вона, ця тітка обзивала матір "двічі проклятою невдахою" і щось говорила про гріхи й покаяння.  А потім вони перестали спілкуватися...