Розділ 33.1

Після того як загін натрапив на покинутих коней,  вершники  розділився, метнулися в різні боки. 

Бір швидко зметикував: дівчата не такі вже й прості, якщо здатні так довго ховатися від погоні. Або ж їм хтось допомагає.  

Неясні здогадки зачіпали душу чаклуна, але він усе ще не міг надати їм більш-менш впізнаваного контуру. Хто з мешканців замку наважився б піти проти королівської волі? 

Раптову бурю, що здалася чаклунові поганою ознакою, вони перечекали в лісі, сердячись на непередбачену затримку. 

– Дощ нізвідки, з порожнього неба, – бурчав Бір, куштуючи на смак рідкі  краплі, що просочувались крізь  одуріле від вітру листя, – підозріла зміна погоди...

Бір ще не знав, що позбувся свого чарівного воску, але безпомилково розрізнив магію,  якою були просякнуті    спалахи блискавок, гуркіт гуркоту і важкі пориви повітря.

– Їм  також доведеться десь ховатися від бурі, – похмуро відповів Ренальд, дедалі  все гостріше  відчуваючи свою відповідальність за безпеку дівчат.

Звісно, дороговказ не дасть їм заблукати, але хто знає, які ще примари  можуть  вискочити  з будь якого куточка  цього чужого й незнайомого їм світу. 

От тільки навіщо вони відпустили коней? Дивний вчинок, який не має жодного сенсу.

– Я перестав відчувати їхню присутність, буря розмітала всі запахи, а вода –  сліди! – знову пробурчав Бір.

– Ти про що говориш?

– Вони пішли або річкою, або через річку...

– Вплав?

– Не знаю!  Дивись, небо прояснюється... Потрібно негайно їхати до водоспаду...

– Кому спаде на думку плисти вздовж річки, якщо немає човна?

– Їх могло забрати хвилями...

–  Не думаю, що вони наважилися стрибати  у воду  посеред такої бурі!

Ренальд усе ще сподівався на те, що дівчата якимось чином оминули стихійне лихо і перебувають у безпеці. Де завгодно, але в безпеці!

– Готовий заприсягтися, що не наважаться? Ти так добре розумієш, що коїться в людських головах? – вагомо, з явним почуттям переваги, поцікавився Бір.

– Але є ж інстинкти самозбереження...

– Не забувай: вони тікають від переслідування.  А думки того, хто тікає, істотно відрізняються від думок того, хто наздоганяє.

На таке твердження нічого було заперечити. 

Ренальд маявся, боявся, що з його вини дівчата все ж таки потрапили в якусь халепу і їх треба знайти якомога швидше. 

Але розповідати Біру про свою співучасть у зухвалій втечі, він все ж не став.  Не тому що боявся осуду – просто не хотів давати Біру жодного приводу піднестися над собою.  

Він і так почувався приниженим. Треба ж! Чаклунові довелося виправляти помилки, допущені принцом!  Як же цей горе-принц зможе керувати королівством і вести зовнішню політику, якщо він не думає про результат своїх вчинків і діє за велінням серця, а не за голосом розуму?

– До водоспаду! – сказав Ренальд, ні жестом, ні голосом не видаючи свого сказу. 

Чи не вперше за всю історію їхнього протистояння, Бір узяв над ним гору –  був правий: надійно й незаперечно.

Хмари випустили з надр своїх сліпуче сонце і згинули так само, як і з'явилися: раптово і в нікуди.

Тихенько шуміла лугова трава, зливаючись із тихими схлипами води в очереті, і все  стало  по-новому свіжим, теплим, задумливим і повільним.

Ренальд, Бір і ще один воїн із загону коротким галопом їхали вздовж берега, уважно оглядаючи темно-спокійну поверхню  річки.

Крик, що прокотився над вологою травою вони почули одночасно. Крик цей був пронизливо-сердитим, навіть вимогливим.

Ренальд одразу впізнав голос, хоч більше спілкувався не з цією, а з іншою.

– Ліка! – крикнув він, підганяючи коня.

Вона, маленька й жалюгідна, стояла посеред луки, неподалік річки й махала руками, навмисне привертаючи до себе увагу.

Що ж за лихо трапилося, і чому вона самотня  стоїть  у полі ? Невже Інга кинула подругу?   Чи куди та Інга поділася?

Але від швидкості, з якою він мчав до втікачки, з голови Ренальда вивітрювалися всякі думки.

Ліка не побігла їм назустріч, а стояла, притупуючи від нетерпіння і чекала, коли вони самі наблизяться до неї.

А за мить за її спиною пролунав дивний шум:  незнайомий і грізний – звук повітря,  яке розривають  немов  тканину . 

Ліка обернулася і ледь не обімліла від жаху. З глибини небес на неї падала жахлива, схожа на дракона істота. На її величезних  перпончастих  мутно-зеленими виблисками  грали сонячні промені. 

Ліка скрикнула й побігла назустріч вершникам. 

Але дракон обігнав її, розпластавши крила, опустився на землю, перегороджуючи шлях.

Тоді Ліка впала долілиць у траву і, як у дитинстві, закрила голову руками, вірячи, що так сховається від будь-якої, найстрашнішої небезпеки...