31.2

Лула народилася і виросла в замку, мати її була служницею, батько конюхом. Тому придворного життя дівчинка навчалася з пелюшок. 

Батьки її отримували гарну платню, тож змогли зібрати достатньо грошей і, полишивши королівську службу, побудували собі гарний  будинок в одному з невеликих поселень. 

Звали й доньку з собою в село, але та відмовилася.

Лула нізащо б не розлучилася з Адвіаном. 

Дівчинкою, вона дивилася на нього як на божество, навіть дихати не сміла, коли він проходив поруч, дуже рідко обдаровуючи її недбалим поглядом – такий  красивий і недоступний. 

А старші жінки потайки шепотілися про любовні пригоди молодого принца. Лула підслуховувала ці розмови, і її охоплювало дивне солодке почуття, від якого вона не могла спати ночами.

Та  одного вечора вони зіткнулися біля дверей кухні.   

Погляд Адвіана, як зазвичай, ліниво ковзнув по ній – простій  помічниці кухарки, але раптом затримався, і в ньому спалахнув непідробний інтерес.

На той час Лула вже підросла, стала стрункою і пишногрудою, підбирала розкішне волосся високо на верхівку і спостерігала  навколишній   світ жадібними, трохи розпусними, з поволокою очима.

Лула потупилася, смикаючи поясок на талії.

– Ти хто? – запитав тоді принц, немов вперше її побачив.

– Лула, – відповіла, червоніючи до самих коренів волосся.

– Принеси мені вина, Луло! – сказав принц і,  мимохідь торкнувшись її щоки, пішов далі коридором.

Вона принесла йому вино і залишилася до ранку...

Подавши Адвіану одяг, Лула зрозуміла, що її присутність буде зайвою, і побігла  назад у замок. 

Затрималася біля бійниці і вже звідти поспостерігала, як Кайтана, невдоволено змахуючи крилами, знову здійнялася в повітря і зникла в сутінках, що густішали.

Досадуючи, Лула попрямувала в кімнату Адвіана, щоб вкотре змінити постіль і окропити подушки хвойним настоєм, який принцу дуже подобався, але тут згадала про небажану гостю у сусідніх покоях.

Лула подивилася у велике дзеркало, що висіло  на стіні, поправила волосся, пригладила брови, пощипала шкіру, надаючи обличчю ніжно рожевого відтінку, і, залишившись цілком задоволеною своєю зовнішністю, постукала до Інги.

Та, як і раніше, сиділа на ліжку в сорочці Адвіана і, здавалося, що їй взагалі ні до чого немає діла. 

– Я – Лула. Хочеш, допоможу тобі вимити волосся? – якомога доброзичливіше запитала Лула, роздивляючись дівчину уважніше і з прикрістю  зазначаючи, що та, незважаючи на жалюгідний вигляд,  все одно  дуже вродлива. Особливо очі: золотисто-сірі, незвичайні.

– Ні, я сама вимиюся, коли приготують ванну, – відповіла Інга, вирішивши, що до неї прислали особисту служницю.

– Так, вода  для ванни вже гріється, – повідомила Лула.

–  Адвіан поїхав?  

Від цього запитання Лула ледь не підскочила на місці. Її немов батогом огріли, залишивши на спині між лопаток довгий палаючий рубець.   

Серце захлеснула хвиля люті й підозри, але хитра дівчина, яка відмінно опанувала мистецтво придворного інтригоплетіння, тільки широко посміхнулася, показуючи білі рівні зуби.

– Так, Адвіан поїхав... У тебе коротке волосся, – сказала вона з удаваною заклопотаністю, недбало відмахнувши пальцями пасмо Інгіного  сплутаного  та грязного волосся.

– До плечей, цілком... Я не люблю занадто довгого...

– А Адвіан любить! Він любить, коли в дівчини волосся до самої попи, – сказала Лула, струснувши своєю, зібраною в пишний хвіст, гривою.

У цей час увійшла служниця і, з поклоном поклала на стілець стопку чистого одягу.

– Що ви бажаєте насамперед, – поцікавилася вона, – легку вечерю чи ванну?

– Та мені все одно, – поморщилася Інга.

– Ванну! – відповіла за неї Лула.

Служниця знову вклонилася і вийшла. Накази Лули виконували за замовчуванням, і її авторитет ніхто не заперечував:  усі знали, що вона давно і міцно спить із принцом.

– Занадто нав'язливий сервіс, – пробурмотіла Інга.

– То ти житимеш у цій кімнаті? – запитав Лула.

– Напевно, не знаю... А що?

І Інга, нарешті, звернула увагу на дівчину. 

– Та нічого… Дуже гарна кімната, одна з найкращих у замку,  – заклопотано зітхнула Лула,  – якраз поруч із покоями Його Високості.

– То за стінкою кімната Адвіана? – запитала Інга і немов ненароком, ткнулася обличчям у його сорочку, відловлюючи залишки запаху, майже безжально знищеного холодним вітром.

– Це тебе зацікавило? – голос Лули ставав дедалі доброзичливішим, хоча в грудях у неї клекотіло від обурення.

– Ні, я просто так запитала, – сказала Інга й відвернулася.

– Якщо тебе цікавить принц, то ти легко зможеш домогтися його уваги, –  байдуже промовила Лула.

– Тобто? – Інга подивилася на служницю здивовано, не розуміючи, до чого та хилить і навіщо взагалі завела розмову про коротке волосся і про Адвіана.