30.2

– Ти ж принц? З Уаджита? – запитала й усміхнулася: дивись-но, і назву не забула!

– Так, принц з Уаджита, – підтвердив той.

– То я потрапила туди, куди потрібно?

– А куди ти хотіла потрапити?

– В Уаджит...

– Незабаром ти там опинишся.

– Принц, треба ж такого! – з легкою зневагою пирхнула вона, трохи вивільнившись із сорочки, і подивилася на Адвіана  з ще більшим зацікавленням

Згадалося все, що раніше слухалося неуважно й не сприймалося, відкидалося як непотрібне.

Так ось у кого закохана королева Ролена! 

Саму королеву Інзі не вдалося побачити, Її Величність так і не спромоглася відвідати дівчат, поки вони були в Даяді.

Інга посміхнулася про себе. Ще б пак! У такого важко не закохатися з першого погляду!   Вона мимоволі вдихнула запах його сорочки. Ніздрі затріпотіли.

– Ренальд казав, що портал, через який ми сюди потрапили, відкрили саме в Уаджиті. Це так?

– Отже, вас справді занесло в Даяд, – задумливо промовив Адвіан і відповів: – Це так. Портал відкрили в Уаджиті. Я сам його відкрив... 

– Навіщо?

– Щоб закликати дівчину, про яку написано в наших пророцтвах.

– Дівчину? –Інга підкинула брову.

– Ми не очікували, що їх буде троє.

– А Олеся? – трохи хмурячись, поцікавилася Інга, – у вас?

– У нас.

– Вона вб'є мене, якщо дізнається, що я Ліку загубила, – пробурмотіла Інга з жалем, але все ще сподіваючись, що виверна відшукає пропажу.

Може Ліці вдалося зачепитися за дерево і вибратися на берег?

Інга машинально простягнула долоні до легкого диму, що піднімається від згаслого багаття.

– Тобі холодно? – запитав Адвіан.

–  Не знаю... 

Вона озирнулася в пошуках свого одягу, а потім підняла руку до шиї, помацала і скривилася, зачепивши опік.

Адвіан здогадався, дістав із сумки диск.

– Це шукаєш?

– Так! Тільки він, мабуть, тепер не потрібен. Ренальд його дав для того, щоб ми зі шляху не збилися... Забирай, якщо хочеш!

– Розкажеш, що з вами сталося?

– Після, – втомлено зітхнула Інга і потягнула до себе куртку. 

Внутрішня кишеня була закрита на змійку, тож віск нікуди не подівся. Він знову став м'яким, грозова хмара втратила обриси, розплилася...

– Що це?  Можна поглянути? – запитав Адвіан і простягнув руки.

– Ні! – Інга квапливо сховала віск назад у кишеню.

Не тому, що не довіряла принцу Уаджита, а тому що боялася якихось нових сюрпризів. 

Напевно, Адвіан теж не знає, як контролювати ту силу, що дрімає всередині воскової кулі.

– Дивна ти, – посміхнувся Адвіан, мимоволі милуючись обличчям дівчини: задумливо-незадоволеним, і від того дуже гарненьким.

До того ж принц ніяк не міг прогнати з пам'яті спогади про її чудове тіло.

У нього було багато жінок, він вибирав найпрекрасніших із них, але вони чомусь ні в яке порівняння не йшли з цією дівчинкою з Ірзи: мокрою і замерзлою, з пом'ятими віями, розпатланим волоссям і збитими в кров колінами.

Може, тому здавалася вона йому особливою, що між ними якимось чином встановився зв'язок ще тоді, коли вони були далеко одне від одного?

Але звідки цей зв'язок з'явився?

Інга, тим часом, оглянула свої брудні, мокрі речі. Почервонівши, вона зім'яла труси, запхала їх у кишеню джинсів і знову покосилася на Адвіана. 

Якщо це чоловік її мрії, то чи є різниця, в якому вигляді вона перед ним постане?

Дівчина тихо, нервово засміялася.

– Що ти смієшся? – з посмішкою запитав Адвіан, і ця посмішка пробрала Інгу до  самого серця.

– Так, нічого, дещо згадала...

І тут  зовні зашуміли крила Кайтани.

Адвіан кинувся їй назустріч. Інга, босоніж і в сорочці на голе тіло, побігла слідом за ним, відчайдушно сподіваючись, що виверна принесла Ліку...

Кайтана обережно поклала на землю курточку й один короткий чобіток із Лікиної ноги.

Інга скрикнула й похитнулася. Адвіан утримав її. Вона, трясучись, привалилася обличчям до його твердих грудей і заплакала.

Виверна тихо забурчала, немов розповідаючи щось. Адвіан вислухав, потім обома долонями відхилив Інгіну  голову і сказав:

– Це нічого не означає.  Я впевнений, що твоя подруга жива. Кайтана обдивилася річкове дно перед водоспадом і позаду... Немає її там...

– Вона прямо тобі так і сказала? – підвивала Інга і не могла зупинитися.

Занадто багато негараздів за такий короткий час  –  із цим жодні нерви не впораються.