29.2

Але дуже скоро стало зрозуміло, що корчі – не весла і користі від них мало, до того ж та, яка була в руках у Ліки, швидко зламалася.

Вітер посилився, над головою гуркотів грім, темрява осяялася частими ударами блискавок.

Дощ то зривався на мить суцільним потоком, то припинявся зовсім, але й цього вистачило, щоб дівчата промокли.

– От  дідько! – кривилася Ліка, – І звідки воно взялося? Така ж дивовижна погода була!

Інга мовчала. Вона підозрювала, що сталося, але стовідсоткової впевненості не мала.

Зрозумівши, що гребти до берега не вийде, дівчата загорнулися в куртки і сіли навпочіпки по різні боки  човна, міцно тримаючись руками за бортики. 

Шалений вітер носив човен річкою як  непотрібну тріску. 

– Добре, що це не море, – крикнула Ліка, вдивляючись у найближчий берег, –  зрештою нас приб'є  де небудь до берега!

– Якщо не перевернемося!

– Слухай, тут недалеко, може вплав? – запропонувала Ліка, з якимось заціпенінням вдивляючись у похмуру безодню річки.

– Я жодного разу не плавала в бурю, – відповіла Інга.

– Я теж... А що каже твій навігатор?

Інга машинально доторкнулася пальцями до диска під футболкою. Але він був холодним.

– Нічого! Ми ж на південь рухаємося. Для нього – усе добре.

– А, може, це на краще? Дивись, як нас швидко несе. Та й погоня, якщо була, то вже спливла... Навряд чи вони в таку бурю стануть стрибати  берегом, розшукуючи нас...

– Пропонуєш чекати?  

– Так! Човен стійкий, а дощ рано чи пізно закінчиться...

Небо над головою було низьким, безпросвітним і здавалося, що воно опускається все  нижче і ось-ось впаде, придавить човен своєю вагою.

Звісно, це була лише ілюзія, але дівчатам стало важко дихати.  До того ж їхній одяг промок,  і вони мерзли.

– Ти казала, зможемо розвести вогонь? – запитала Ліка, брязкаючи зубами.

–  Якщо знайдемо сухі гілки...

Річка, начебто  стала ще ширшою, її береги віддалилися.

Вітер мчав, підвивав, гнав хвилі. Човен крутився, нісся боком, пірнав носом у воду. Трохи води вже хлюпало на дні.

Це турбувало дівчат більше, ніж усе інше. Вони мовчали, тільки зрідка переглядалися.  А гроза все не закінчувалася.

Інга напружено  розмірковувала. Якщо це справді створила вона за допомогою воскової кулі, то вона ж, напевно, зуміє повернути все назад.  То треба  з хмари зробити солнце!

Інга засунула руку у внутрішню кишеню, обмацуючи віск, але той залишався твердим, наче камінь, і всі спроби розм'якшити його  виявилася марними.

– Ну ж бо, давай! –  благала Інга незрозуміло до кого, – ну якось же ця фігня має працювати!

– Ти що робиш? –  крикнула Ліка, мружачись від  вітру.

– Намагаюся прочитати заклинання на віск!  

– А де ти його взяла?

– Сама придумала!

– А допоможе?

– І гадки  не маю.

Човен знову закрутився і вдарився об щось із такою силою, що дівчата не втрималися, покотилися і розтягнулися на мокрому дерев'яному дні.

Шалений вітер одразу ж човен підхопив і поволочив  ще швидше.

Інга насилу піднялася навкарачки і з жахом побачила, що на носі утворилася невелика пробоїна, крізь яку під час кожного необережного пірнання, в човен затікав струмінь води. 

Ліка теж спробувала піднятися, лаючись на чому світ стоїть і потираючи забите коліно.

– Дуже кепські справи, – промовила Інга і висмикнула долоню з каламутної калюжки, що скупчилася на дні і повільно розросталася, – тепер точно доведеться вплав...

– Начхати, все одно промокли до нитки, – з тихою злістю відповіла Ліка і запитала, мружачись на горизонт: –  А що це там попереду? 

Звісно, дівчата не знали про водоспад. А він наближався невблаганно.

Бризки й піна від  падаючої води,  знов злітали догори і  повисали в повітрі, утворюючи легкий серпанок, що стіною перегороджував річкове русло.

Але зараз, у світлі пурпурних блискавок,  збитий вітром, серпанок мав страшний вигляд. Він пульсував, мерехтів кривавими відблисками. Це потойбічне світло лякало і заворожувало одночасно.

– Що це може бути? – запитала Інга, напружено вдивляючись.

– Пекельна брама! – похмуро пожартувала Ліка.

– Думаєш, смішно?

– Дивись! – вигукнула Ліка, тицяючи пальцем на всі боки, – річка звужується. Берег зовсім поруч. Стрибаємо?

І вона піднялася на напівзігнутих ногах, розгойдуючись і чіпляючись за бортик човна.

– Занадто бурхлива течія, – прошепотіла Інга, – нам не впоратися...

– Тут дерева! Якщо приловчиться, то дотягнемося до гілок... А там що? Безодня? Я туди не хочу! –  крикнула Ліка  в істериці.