Розділ 29.1

Дівчата підбігли до дивного предмета, який помітила Ліка.  Це і справді виявився човен – з рокитника стирчав   вузький дерев'яний ніс. 

Мабуть, його намагалися заховати краще, але чи то ураган, чи то ще щось поламало частину чагарнику, тому ніс і висунувся назовні.

– Оце так підфортило! Немов на замовлення! – зраділа Ліка, плескаючи рукою по обшитому легким залізом бортику.

– Човен біля річки й насправді – диво дивовижне, – хмикнула Інга, – Напевно, по березі безліч подібного мотлоха розкидано...

– То й добре! Ми не пішки підемо, а попливемо, –  весело  сказала Ліка.

– Щось воно все дуже підозріле, тобі не здається? Раз, і від погоні втікли, два – і зручніший засіб пересування з'явився.

– Чому б і ні? Це ж світ магії.

Утім, ідея поплисти річкою, справді була непогана.  Дівчата ретельно оглянули знахідку. 

Човен виглядав міцним, непошкодженим, з двома  поперечними  планки,  на яких можно було сидіти. 

Труднощі полягали лише в тому, щоб цей човен із кущів дістати. Невідомо скільки він там простояв, але гілки обплели його досить міцно, а ножа, щоб їх відрізати, не було. Довелося ламати руками.

– Шкода, якщо дістанемо, а він з дірками, – віддуваючись, сказала Ліка.

– Стоп! – несподівано промовила Інга, дивлячись на річку, – а куди течія? Весел у нас немає, і вітрил теж немає...

Уважно придивившись, дівчата визначили, що річка тече на південь, саме туди, куди їм і потрібно –  тож робота з видобутку човна з кущів пішла з подвоєною силою.

Але скоро їм довелося перерватися.  Інга начебто  зачула  стукіт копит у долині. 

Злякавшись, дівчата  забилися в самі нетрі чагарнику, і зачаїлися, навіть дихати перестали від страху.

Через півхвилини зрозуміли, що не привиділося.  Хтось справді скакав вздовж річки. Але судячи зі звуку копит, а це був не загін, а всього лише пара коней.

Звісно, не йшлося й мови про те, щоб виглянути й подивитися: чи не ті це коні, яких вони відпустили?

Тупіт сповільнився поруч із ними, і обидві дівчини всією шкірою відчули поблизу чужу присутність.

У розпачі, Інга подумки уявила собі, як між ними і переслідувачами виростає прозора непроникна стіна, яку ті  ну ніяк не зможуть подолати.

Ліка, що лежала поруч, тримала руками щелепи, бо її зуби від хвилювання і страху вистукували якусь чечітку.

Але через недовгий час копита знову затупотіли, віддалилися і  десь там затихли.

Дівчата з обережності почекали ще кілька хвилин і лише потім вибралися з укриття.

– Хто  б це міг бути? – тихо запитала Ліка.

– Яка різниця! Напевно, вони розділилися і  прочісували   берег. Давай  вже закінчувати...

День наближався до полудня, ставало спекотно.

Дівчата  скинули куртки на землю і, зробивши кілька останніх зусиль, обдираючи до крові руки, дістали човен із кущів і підтягли до річки. Той  захитався на прибережних хвилях.

Ретельно оглянули, але  жодних пошкоджень не виявили.  

– Потрібно потримати його трохи на глибокій воді, – сказала Інга, –  якщо є пробоїни,  то побачимо.  У нас у селі хлопці так перевіряли...

– Але як? – насупилася Ліка, – немає мотузки, щоб її прив'язати...

Інга уважно оглянула берег, знайшла неподалік довгий товстий корч з кривими сучками, який виглядав цілком собі міцним.

– Спробуємо! – пробурмотіла і зачепила сучок за бортик.  Відштовхнула човен від берега, а інший кінець корча закріпила в розгалуженому стовбурі верби, що росла біля самої води. Вийшло трохи безглузде, але досить міцне кріплення.

– Ух, ти! Я б нізащо так не придумала! – захопилася Ліка.

– Це теж сільські навички... 

Вони трохи почекали, потім Інга притягнула човен назад.

Дно його залишилося сухим. 

Дівчата переглянулися радісно, кинули в човен свої куртки. 

– Зачекай! – Ліка стурбовано покусала  губи, – а якщо річка зверне куди-небудь? Нам же потрібно строго на південь пливти.

Інга на мить замислилася. 

– А ми ось цей корч візьмемо і ще он той, у кущах, замість весел... Тоді зуміємо догребти до берега, якщо знадобиться.

–  Тоді добре, – погодилася Ліка, – а то вплав не дуже хочеться...

Дівчата забралися в човен і безстрашно відштовхнулися від берега. Течія підхопила їх і повільно понесла уперед.

Навколо було спокійно й безтурботно. 

– Поспати б трохи, – позіхнула Ліка.

Інга теж відчувала страшну втому.

–  Добре. Спи перша, а я трохи постережу... Потім ти мене зміниш...

– Чи є сенс? Дивись, погода гарна, річка спокійна, у нас   навігатор. Відпочинь і ти, а   потім  вже побачимо що до чого.