28.2

Інга і Ліка причаїлися в гущавині лісу, прив'язавши коней до дерева і чуйно прислухаючись до навколишніх звуків. Але звідусюди  лунало лише веселе щебетання птахів.

Вони відхилилися   від правильного шляху, тому диск розжарився до такої міри, що неможливо було терпіти. 

Інга зірвала його з шиї, кинула на траву і з подивом виявила, що диск миттєво охолов. 

Виходить, він заряджається від живої енергії, отже, його можна з легкістю вмикати і вимикати, коли потрібно.

Вона з полегшенням розтерла онімілі руки. Усе її тіло нило від незвичних навантажень. Закотивши джинси, дівчина  з досадою помітила, що натерла до крові коліна.

– Це від неправильної посадки в сідлі, – сказала Ліка, вишукуючи  не займане росою  місце.

– А то в мене був час думати про посадку! – проворчала Інга.

Вони трохи помовчали, слухаючи гомін  світлого ранку. 

Птахи кричали дедалі дзвінкіше, дедалі радісніше.  Своїм щебетанням вони немов закликали, що у будь якому випадку  треба сподіватися на краще.   

У хмарах, які пливли над верхівками дерев, бачилися задоволені котячі морди з вухами і довгими вусами. Це чомусь нагадувало про покинутий дім, про світ людей.

– Кави б зараз міцної... одразу б мізки прояснилися, – зітхнула Ліка.

Інга знизала плечима.  

– А я б від мінералки не відмовилася...

Вони знайшли моховитий пагорб під дубом і розташувалися на ньому.  Про те, що погоня в будь-який момент може їх знайти, намагалися не думати.

– То що будемо робити? Довго ховатися не вийде.

Інга помовчала, задумливо перебираючи пальцями м'який біло-зелений мох, що  знову смутно нагадав їй про щось. Вона намагалася  посилити цей спогад, але нічого не вийшло. Тоді вона рвонула пучок моху і почала промакувати ним садна на колінах.

–  Заразу якусь підчепиш, – поморщилася Ліка.

– Начхати... 

– То  які ідеї?   

Інга зосереджено розглянула припухлу шкіру з саднами, потім сказала:

– Потрібно прийняти серйозне рішення.

– Яке?

– На мою думку,  краще відпустити коней і піти пішки.

– Пішки? – жахнулася Ліка.

– Тоді з’явиться  шанс позбутися погоні. Коні рано чи пізно видадуть нас, – Інга доторкнулася до металевого диска, – а так ми підемо собі потихеньку  у вірному  напрямку... Ти добре плаваєш?

– Як риба! 

–  Я теж...

–  Чи ти  річку збираєшся переплисти?

– Чому б ні?

– Ну ти й придумала! – Ліка криво посміхнулася, – Вода, напевно, ще холодна. І де після цього речі будемо сушити?

– Розпалимо багаття. Ось ця фігня чудово замінить сірники, – Інга ткнула пальцем у диск, що лежав поруч із нею, – До того ж він захищає від диких звірів. Так сказав Ренальд.

– І ти все ще йому віриш? – презирливо запитала Ліка.

– Не знаю... Усе занадто заплутано. Але диск він нам дав дуже корисний.

І вони знову замовкли, дивлячись на небо.  Котячі морди перетворилися на зграю якихось чудернацьких  птахів, які  летіли  за вітром на північ.

– А що ми будемо їсти? 

– Знайдемо що-небудь. Води тут вдосталь – це найголовніше. Зараз трохи відпочинемо і підемо назад до річки, озирнемося навкруги, – Інга на мить прикрила очі.

–  Ех, от би надувний човен добути! 

– Ага, або відразу катер!

Один із коней тихо заіржав, нагадуючи про себе.

– Ти точно впевнена? – суворо запитала Ліка, – Може, ще подумаємо?

– Ти як хочеш, а я  збираюся  далі пішки йти!

Ліка піднялася, пройшла туди, потім сюди, подивилася в тріпотливу сонячну далечінь, зітхнула глибоко, безнадійно і сказала:  

– Напевно, ти маєш рацію. Я відпущу коней...

– До того ж, вони, швидше за все, поскачуть у свою стайню.  Ці придурки почують тупіт копит, побіжать туди, поки розберуться, що до чого...

– Вони можуть вирішити, що з нами  якесь лихо сталося!

– Ще краще!

Ліка хмикнула, підібгавши губи, і попрямувала до дерева, біля якого були прив'язані коні. 

Вона розплутала поводи, перекинула через сідло стремена і, піднявши з землі тоненьку гілку, легенько ляснула  нею по крупу свого коня.

Той низько  вдарив  задніми ногами й поскакав геть. Другий – за ним. Ліка з жалем проводила їх поглядом.

– Ну ось ми й осиротіли!

– Звільнилися, – поправила її Інга, одягла на шию диск і теж піднялася.

Як не ломило її тіло, як не нили розбиті коліна, а потрібно було рухатися вперед. Звісно, є ще один вихід: стати на видному місці й чекати, поки їх знайдуть. Але назад у замок їм зовсім не хотілося.