27.2

Верхова їзда доставляла купу незручностей. Після кількох хвилин швидкого клуса в Інги почали боліти і ноги, і спина. Але вона терпіла, бо й сама інтуїтивно побоювалася погоні. Наче здогадувалася, про що промовчав Ренальд, немов прочитала це недомовлене в його неспокійних очах.

Навколо все ще було темно. Небо продовжувало клубочитися хмарами, й Інгу всерйоз турбувало те, що ось-ось  може початися дощ.  Негода   зробить втечу набагато складнішою.

Вузькою стежкою вони перетнули кукурудзяне поле і тепер їхали вздовж якихось інших полів, уздовж невеликих лісів і ярів. 

Їхали по високій траві, по чагарникових заростях, які чіплялися за ноги, по камінню, по піску.

Але Ренальд не підвів: варто було їм трохи відхилитися від південного напрямку, диск миттєво починав нагріватися.

– Краще за будь-який навігатор! – захоплено сказала  Інга.

Ліка, яка сонно погойдувалася в сідлі, одразу ж підхопилася.

– Чого? – здригнувшись, перепитала вона і незграбно  смикнула повод.

Кінь невдоволено фиркнув і різко струснув головою.  

– Цікаво, де ми зараз? – запитала Інга,  звертаючись радше до  самої себе, ніж до  Ліки.

– У нічийних землях? – припустила та, покрутила головою на всі боки, потім підняла очі до неба і зітхнула: – А небо зовсім, як у нас...

– Знати б як вони виглядають, ці нічийні землі, – пробурмотіла  Інга.

Передчуття дошкуляли їй. Дівчині здавалося, що вони їдуть надто повільно,  і   що ця повільність може коштувати надто дорого. 

Але в Інги вже нили ноги, і вона з жахом уявляла собі, як стане утримуватися в сідлі, якщо кінь  поскаче  чвалом.

Ліка нібито прочитала її думки і запитала злякано:

– Слухай, а якщо за нами  той клятий чаклун  поженеться? 

І вона почала тривожно озиратися назад, підводячись на стременах, щоб краще бачити.

– Цілком можливо, – тьмяно погодилася Інга.

– Але Ренальд не попереджав про таке!

– Напевно, не хотів лякати.  Або був упевнений, що ми швидко потрапимо туди, куди маємо потрапити...

– Легше сказати, – мовила  Ліка жалібним голосом, – ми ж не знаємо тутешніх місць, як оті жаби у чужому болоті. Була б  хоча б машина... А на конях не так-то просто  втекти  від погоні, навіть якщо верхи їздити вмієш. Для цього особливі навички потрібні.

– Та не  нагнітай  вже, і без того нудно!

Дівчата почали посилено прислухатися. Але ніч, що  повільно вмирала, була, як і раніше –  тихою і спокійною.

– Зрештою, добре й те, що в нас навігатор є, – додала Інга.

– Але якщо ми будемо ось так плентатися, нас точно наздоженуть! – проворчала Ліка.

– І що пропонуєш?

– Коні в нас сильні, мій так і рветься вперед. Треба їхати швидше! Галопом!  

–  Я не впевнена, чи зможу...  

– Постарайся! Поки що погоні немає, але це не означає, що не буде. А в мене погані передчуття. Занадто все просто... 

– Але якщо ми пустимося навскач, то нас далеко буде чути, – заперечила Інга.

– Так що, на твою думку?  Тупцювати на одному місці? Тоді нас точно хто-небудь наздожене і зловить!

Ліка почала сердитися. Інга теж. Звісно, вона розуміла, що Ліка має рацію, але шалена гонка лякала її, бо Інга й гадки не мала, як  зуміє впоратися з конем.

– Не знаю, – відповіла вона і, подивившись уперед, додала: – Он ліс на горизонті. Давай поїдемо туди спокійно, подивимося, що там за обстановка, а потім розберемося, як далі діяти.

– Не згодна! – верескнула Ліка, – Ступом плестися годину або більше, а галопом хвилин двадцять. Ти як хочеш, а я поїхала.

– Навігатор у мене! – похмуро нагадала Інга.

– Начхати!

Дівчина підтиснула  губи і легенько вдарила коня ногами по боках. Той немов чекав на це й одразу ж пустився з місця в галоп.

Стукіт копит у досвітньому повітрі покотився глухо, але виразно.

Інга не встигла оцінити ситуацію або ухвалити рішення, бо її кінь наслідував приклад і теж пустився навскач.

Сідло вислизнуло з-під Інги, і вона злякано ойкнула. Їй здалося, що вона зараз скотиться вниз, просто під копита.

Дівчина намертво вчепилася пальцями в гриву на холці і щосили вперлася в стремена, розслабивши ноги. Так було простіше утримуватися на кінській спині.

– Ну ось так! – озирнувшись, крикнула Ліка, – Це зовсім не страшно і не важко, а навпаки – прикольно!

Інга хапала ротом повітря, намагаючись підлаштувати своє дихання під ритм скачки. Коли вдалося, дівчину несподівано накрив захват від шаленої швидкості та поривів вітру, які били по її розпаленому обличчю.

І скоро вони досягли довгого пологого пагорба, на якому розкинувся ліс.

Небо повільно очищалося від низьких хмар, і навколо ставало світліше і, навіть,  якось радісніше.