26.2

Через низькі бічні двері для прислуги втікачі безперешкодно покинули замок.

На подвір'ї також було порожньо, тільки смолоскипи горіли як завжди: яскраво і весело.

Пірнули в тінь, прослизнули під кам'яними стінами і, ніким не помічені, вибралися за ворота. 

Сліпа ніч розливалася   навколо непроглядною мрякою, навіть небо затягнуло непроникними хмарами, і жодної зірочки не мерехтіло крізь них. За два кроки від себе вже нічого не можна було розгледіти. 

Але Ренальд, який знав місцевість наче свої п'ять пальців, упевнено повів дівчат углиб лісу лише йому одному відомими стежками.

– Тримайтеся якомога ближче до мене, – тихо сказав він, – і  краще мовчати…

– То ми пішки підемо до кордону? –  запитала Інга.

– Ні. У лісі я сховав коней...

За кілька хвилин швидкої ходьби, Інга мимоволі обернулася, але побачила лише суцільну чорну пляму: небо зливалося з верхівками лісу і майже неможливо було розібрати, де ліс, а де небо. Стовбури дерев теж важко було розрізнити. 

– А в тебе не буде проблем через нас? – не  втримавшись, знову запитала дівчина.

Незважаючи на всі пояснення Ренальда,  вона ніяк не могла второпати того, що наслідний принц особисто організував їхню втечу.

– Може  й будуть... несуттєві.

– Так Бір же чаклун! А якщо дізнається, що це ти допоміг нам утекти із замку? – поцікавилася Ліка, напружено вдивляючись у непроникну темряву, – а якщо він уже знає?

З темряви на неї витріщалися злісно палаючі очі – так  дівчині ввижалося. А сама темрява начебто дробилася, створюючи  чудернацькі і до того мерзенні образи, що Ліці хотілося втекти назад до замку і забитися  під ліжко.

Може, даремно Інга пішла в лабораторію  того клятого чаклуна?  А що  як вона потривожила, розбудила невідомих чудовиськ, і тепер ці чудовиська крадуться за ними по п'ятах,  ось-ось нападуть, розірвуть на частини... Адже Інга так і не зізналася, навіщо вона заходила в лабораторію і що звідти поцупила!

Але Ліці  було дуже соромно зізнатися у своїх страхах. Швидше за все, чудовиська створені її власною невгамовною фантазією. Якби вони існували насправді, Ренальд би їх усяко помітив. А  принц поводиться спокійно і безтурботно, нічого не боячись.

– На той час, коли Бір здогадається, я зумію знайти правильні слова і переконати Ролену, що саме так і треба було вчинити, – відповів Ренальд.

– Як же важко зрозуміти ваші королівські заморочки з бочки! – уїдливо пирхнула Інга.

Тонка гілка тріснула під  ногою. У дрімучій тиші лісу цей неголосний звук пролунав наче  раптовий постріл. 

Інга завмерла. Серце її на мить і зовсім перестало битися. Ліка здавлено скрикнула і вчепилася в неї обома руками.

– Тихо ти, це всього лише гілка, – полегшено видихнувши, Інга струсила зі своїх плечей судомно стиснуті пальці подруги  по нещастю.

– Королівські... що? – сповільнюючи крок, перепитав Ренальд.

Інга роздратовано відкинула носком черевика частину зламаної гілки і сказала:

–  Заморочки!  Ну проблеми, труднощі... От скажи мені, навіщо плести такі складні інтриги? Ти ж принц! Невже твоє слово має менше значення, ніж слово якогось чаклуна? А грюкнути кулаком по столу не пробував?

Ренальд тихо розсміявся і відповів:

– Будь-яке слово має бути вимовлене вчасно. Тоді воно набуває  сили.

– Дивні у вас, у королів, ігри! –   відповіла Інга і відвернулася.

Навряд чи принц  ще щось стане пояснювати. А більш ретельно розбиратися в павутині придворних  інтриг їй не хотілося.

Статуетка, захована у внутрішню кишеню куртки, неприємно холодила шкіру навіть крізь тканину, наче навмисно нагадуючи про себе.  

Інзі дуже хотілося зрозуміти, чому вона взяла саме цю річ, але тепер не той час, щоб аналізувати власні вчинки та робити якісь припущення. 

Інга часто діяла інтуїтивно і рідко помилялася, тож звикла довіряти власним предчуттям. Раз саме статуетка  стрибнула у руки –  то в в цьому є прихований сенс. А який – у тому можна і після розібратися.

До того ж  ситуація і без того здавалася їй досить безглуздою: ні причин, ні наслідків.

Зрештою Ренальд просто міг заборонити Біру наближатися до полонянок, міг особисто зв'язатися з цим самим Марілом, щоб той приїхав і забрав дівчат, міг багато чого зробити, користуючись своїм становищем. Невже іншого виходу, крім втечі, не знайшлося?

Непроглядна темрява трохи розсіялася, дерева стали потроху рідшати, і незабаром відкрилася   лісова галявина.

Ренальд зупинився.

–  Дежавю, –  пробурмотіла Інга.

– Це те саме кукурудзяне поле? – Ліка потерла покраснілі очі.   

Мало того, що їй, як і раніше, дошкуляв неусвідомлений страх, так ще й  якась втома навалилася. Дівчина трималася з останніх сил. Хотілося просто впасти під першим-ліпшим  кущем і відключитися.

– Ні, це інше, – сказав Ренальд, – те, про яке ви згадали, розташоване в іншому боці.