25.2

Дівчата чекали ночі зі страхом і хвилюванням. Ситуація зайшла в глухий кут, і її потрібно було якимось чином рухати вперед, щоб зрозуміти, заради чого, власне, сталася з ним ось така дивовижна історія, і наскільки благополучно вона може завершитися. Думати про те, що станеться далі, Ліка та Інга не наважувалися. 

Додому повертатися страшно, але й залишатися тут, у незнайомому світі – теж не найкраща перспектива. 

Вони дослухалися до поради Ренальда і спробували поспати. Вийшло насилу. А ось вечеря, яку принесла служниця, нічого крім нудоти не викликала. 

Але поміркувавши, дівчата розклали по кишенях  ретельно загорнуті в чисту тканину, бутерброди: хліб із м'ясом і м'яким сиром.

– Шкода води нема в що набрати, – тихо промовила Ліка, дивлячись  на те, як за вікном повільно розтікаються сутінки.

– Ренальд казав, там начебто джерел багато... До того ж нам блукати довго й не доведеться, – відповіла Інга і раптом її знову здолало те саме почуття: коли дуже треба щось згадати або зрозуміти, а не виходить.

Вона потерла долонею лоб.

– Ти що? – занепокоїлася Ліка.

– Не знаю, таке відчуття дивне, начебто якийсь дуже  важливий спогад загубився... Ну добре! Давай подумаємо, що ще нам необхідно...

– Ми пішки підемо через кордон? – запитала Ліка, – мені здається, на конях скоріше й надійніше...

– Я верхи їздити не вмію, – нагадала Інга.

– Ну це не так уже й важко, швидко звикнеш, звісно, ноги спершу болітимуть...

– А як тоді... 

– Тихо! – Ліка схопила Інгу за руку.

За дверима лунали ледь вловимі шерехи. Невже хтось підкрався до дверей і хоче підслухати їхню розмову?

– Параноя! – пробурмотіла Інга, підбігла  навшпиньках  до дверей і відчинила їх. Але в блідо освітленому коридорі було тихо і порожньо.

– У страху очі вирячені! – перефразувала вона відому приказку і подивилася на тацю з вечерею.

Може фрукти забрати із собою? Ні, вони занадто громіздкі, кишені відтягнуть.

– То що, може все таки верхи поїдемо? – повернулася Ліка до перерваної розмови.

Інга залишила двері трохи прочиненими, щоб краще було чути всі пересування замком, і знову сіла поруч із подругою по нещастю, щока до щоки.

– Нехай це Ренальд вирішує. Він знає тутешні місця, знає, яким чином у цих лісах краще пересуватися.

– Так, розумно... Але чи можна йому вірити до кінця?

– А з чого йому нас підставляти? Він принц, благополуччя країни – в його ж інтересах...

– Ну не знаю, може і є з чого...

– Знову параноя!  

Темрява, тим часом, ставала дедалі густішою і в'язкішою. 

Годинника в кімнаті не було, але дівчата інтуїтивно спробували визначити час. 

– Близько одинадцятої, – сказав Інга, – ось-ось прийде Ренальд.

Вони ще раз уважно перевірили, чи не залишилося в кімнаті чогось із їхніх речей.

– Тихо як... – прошепотіла Ліка, здригаючись, – моторошно...

– Не бійся. Рано чи пізно, а ця біготня закінчиться...

– Мені б твою впевненість! – гірко зітхнула Ліка, – Одна надія: Олеську знайдемо. Не знаю, як тобі, а мені поруч із нею  якось спокійніше.

Незважаючи на те, що двері були прочинені, вони не почули кроків і не помітили, як на порозі з'явився Ренальд, загорнутий у темний плащ.

– Готові? – запитав він. 

Дівчата ледь не задихнулися від несподіванки, а Ліка підскочила на ліжку і навіть скрикнула від переляку.

– Фу, налякав, – пробурмотіла Інга і, щоб утихомирити серцебиття, притиснула до грудей долоню, – Так, ми готові!

– Тоді не гаємо часу. Варти немає, Ролена приймає ванну. Вона зібралася особисто поговорити з вами завтра, але, мабуть, її планам не судилося збутися, – усміхнувся Ренальд.

–  А чаклун? – швидко запитала Інга.

– Буде відсутній до  завтрашнього вечора.

– Послухай, давай дорогою заглянемо в його лабораторію. Потрібно  дещо перевірити...

Інга й сама не розуміла, навіщо, але якийсь голос у глибині її свідомості настійно радив дівчині вчинити саме так.

– Ти що? – не на жарт злякалася Ліка, – А якщо нас там застукають?

– Так це можливо? – не звертаючи уваги на її переляк, запитала Інга.

– Настільки треба? – Ренальд звузив очі.

– Ти не уявляєш, як...

– Добре. А тепер ідемо звідси...

Дівчата квапливо вислизнули з кімнати.

У звивистих коридорах замку не було нікого, але освітлювали їх, як  і зазвичай, десятки яскравих смолоскипів.

– Поменше б світла, – прошепотіла Інга.

– Ні, все має бути звичним. Щоб потім ніхто не почав говорити про якісь дивацтва. Але тепер краще помовчати, відкладемо розмови на потім.