Розділ 22.1

Вранці у кімнату, де спали дівчата, прийшла служниця і повідомила Інзі, що чаклун Бір бажає бачити її неодмінно перед сніданком.

Саму Інгу це нітрохи не здивувало, а ось Ліка стривожилася.

Інга спробувала її заспокоїти:

– Не хвилюйся! Ренальд сказав мені, що без цього, ймовірно, не обійтися. Той чаклун начебто чи не наймудріший мужик у всьому королівстві. Нам же необхідно з'ясувати причини, через які ми тут опинилися?

– Ренальд... – Ліка зітхнула і тут же прикусила губи, – я йому теж не вірю!

– І я не вірю, – Інга обійняла її за плечі й ласкаво подивилася в її бурхливі очі, – але потрібно поводитися спокійно й розважливо, якщо хочемо все дізнатися.

М'які бліді губи Ліки затремтіли, а з очей  покотилися  сльози.

– Що з нами буде? – пролепетала вона, навіть не намагаючись витирати мокрі вії та щоки, – Як ми станемо тут жити? Усе чуже, дивне, немає сучасних будинків, машин, магазинів, інтернету немає... А якщо з нами захочуть зробити що-небудь погане?  Адже ніхто  й не допоможе. І Олеся, –  голос її ставав дедалі плутанішим, губився в судомних схлипах, – я так хвилююся за неї... А що, як вона загинула? А що, як…

І не знайшовши в собі сил договорити до кінця, Ліка вже не просто заплакала, а зайшлася гіркими сльозами.

Інга притиснула її голову до своїх грудей і почала втішати, наче малу  дитину, цілуючи її волосся.

– З нами вже хотіли зробити погане, згадай, і ніхто нам не допоміг, крім цього дивного світу без магазинів та інтернету... Не плач, не треба. Я поговорю з чаклуном і постараюся все вивідати. І з Ренальдом ще раз поговорю... Зрештою мають же бути якісь закони, що захищають потраплянців з інших світів... Я читала колись про таке...

Ліка знову судорожно схлипнула і раптом істерично засміялася, сіпаючись усім тілом.

– Ти що? –  Інга  потрясла її за плечі.

– Думаєш, тут діють закони, що  захищають таких, як ми? – продовжуючи  істерично реготати, запитала Ліка.

– А чому б і ні? – Інга акуратно витерла сльози зі щік дівчини, – Давай-но ти зараз заспокоїшся і ми почнемо вирішувати наші проблеми. Ренальду не обов'язково вірити, але довіряти йому, думаю, є сенс. Якщо пообіцяє, то слова  свого дотримає. Не знаю  як, але я це відчуваю. А тепер я піду і що-небудь дізнаюся про нашу долю...

Служниця терпляче чекала за дверима, щоб відвести Інгу в лабораторію Біра.

Інга дивувалася розмірам замку, його звивистим коридорам і намагалася запам'ятати дорогу, якою йшла, але після третього повороту її увага зовсім заплуталася.

– Тут, – дуже тихо, навіть злякано прошепотіла служниця, зупиняючись перед широкими двостулковими дверима, окованими залізом.

На дверях були намальовані фігури якихось кошмарних літаючих химер, оточених язиками полум'я.

Інга здригнулася і сама не зрозуміла, чому їй раптом стало так холодно і моторошно.

Служниця тричі коротко стукнула у двері і, зіщулившись, негайно втекла в глибину нескінченних коридорів.

Двері відчинилися, як здалося, Інгі самі по собі. 

Вона увійшла повільно, обережно ступаючи по підлозі з чорного мармуру.

Лабораторія була величезна, похмура і тиснула важкими меблями, що підпирали стіни. 

Маленькі вікна під стелею майже не пропускали ранкові промені, а іншого світла в приміщенні не було.

Інга зробила ще кілька кроків уздовж довгого столу, на якому тьмяно мерехтіли скляні колби й банки з різнокольоровою підсвіченою рідиною  і зупинилася в розгубленості, не розуміючи, куди їй далі йти.

– Сюди! – покликав лагідний  голос звідкись із темряви.

Інга розпрямила плечі й пішла на голос, намагаючись ступати твердо, не бажаючи видавати чаклунові своєї розгубленості, свого переляку. Переляк контролювати Інга ніяк не могла, він народжувався десь у самій глибині її душі, її серця. 

Бір із захопленням дивився на дівчину, що наближалася до нього, милувався її легкою ходою, рухами струнких стегон, бачив високі груди, що здіймалися під тонкою тканиною дивного людського одягу.  

Усім тілом відчував чаклун і її страх: первісний, некерований, і цей страх доводив до нестями його чуттєвість. 

Чи не даремно він використав могутність воску, запідозривши приховану силу в цій тендітній дівчині? Може й немає ніякої сили, може вистачило б звичайного любовного напою?

Але вдивившись у розгорнуті плечі Інги, в її обличчя: таке вродливе й живе, в очі, що мерехтіли в напівтемряві кімнати золотистими відблисками, вловлюючи і відбиваючи будь яке, навіть саме непомітне  світло, Бір затріпотів, і в нього ледь не підігнулися коліна.

Але він миттєво опанував себе і поблажливо усміхнувся: так зазвичай усміхається той, хто знає і розуміє свою перевагу.

– Ви хотіли мене бачити? – поцікавилася Інга.

– Занадто формально, моя люба, – сказав Бір, вирішивши обійтися без прелюдій і розшаркувань, –  Хіба Його Високість принц Ренальд не повідомив тебе про те, що ти не полонянка тут, а почесна гостя?