Розділ 20.1

– Нарешті сталося щось цікаве! – із задоволеним виглядом промовила Ролена, повертаючись до своїх покоїв, – А то останнім часом померти можна від нудьги! Свята, скільки їх не влаштовуй,  все одно набридають і не тішать серце.

Ренальд невизначено фиркнув. Він чудово знав, що може втішити серце вже не юної королеви. Точніше – хто. Решту претендентів на роль чоловіка, яких було не так вже й мало, Ролена відкидала без роздумів.

Тільки Ренальд мало вірив у те, що Адвіан зверне увагу на Ролену, тож очікував на нових гроз та ураганів, адже характер у його сестриці був – не цукор. 

Нерідко доводилося йому стримувати її люті пориви щодо підданих. Добре, що в інші державні справи Ролена не надто пхала носа, віддавши ті справи  під опіку Ренальда, який був більш обізнаним у політиці. І під його вмілим керівництвом королівство Даяд процвітало. Вони вели торгівлю зерном, кіньми та алмазами, які видобувалися на північних копальнях.

Ренальд любив сестру й охоче віддавав їй першість, залишаючись при ній радником. Але всі й без того знали: щоб отримати найкращий результат, справи краще вести безпосередньо з принцем.

Крім того, Ренальд був головнокомандувачем королівських військ. Але воювати  по справжньому йому довелося лише один раз.

Тоді на дружній Уаджит напали об'єднані племена східних околиць у спробі заволодіти смарагдовими шахтами. Король Ектор запросив допомоги в сусідів. 

Ролена злякалася і хотіла відмовити, але мудрий Ренальд переконав її надіслати до сусідів військо і сам очолив його.

Аргумент був вагомим: після захоплення Уаджита східні племена зрозуміють, що вони сильні, і всією масою рушать уже на Даяд. Звісно, відбитися вийде, але яких ресурсів це коштуватиме! Дешевше зараз  надати Ектору військову допомогу. 

І Ролена погодилася. Після цього Ренальда позаочі почали називати: істинним правителем, що править із тіні.

На додачу до всього, принц був дуже простий, невибагливий і із задоволенням ходив у нічну варту зі звичайними вояками.

Бесіда з дівчатами не принесла жодного результату. Вони, як і раніше, не хотіли розповідати про себе, посилаючись на втрату пам'яті.

– Але я вважаю, що вони говорять неправду, – підсумував Ренальд.

– Потрібно було й справді посадити їх у підземелля і прикувати ланцюгами! І їжі не давати! – роздратовано сказала Ролена і навіть ногою тупнула, – Стали б більш поступливими!

– Можливо! Але прикувати їх у підвалі ми можемо коли завгодно, – промовив Ренальд із безтурботним виглядом, – тільки полки не дізнаємося, хто вони, краще не налаштовувати їх проти нас. Як ти вважаєш, сестро?

– Так, мабуть, – погодилася Ролена, трохи подумавши, – я від самого початку вчинила правильно і не стану нічого змінювати... Дочекаємося Біра. Він  напевно, швидко з'ясує все, що нам потрібно знати!

– Як завжди, дуже мудре рішення, –  промовив Ренальд і трохи схилив голову, приховуючи легку посмішку.

Чаклун Бір повернувся на вечірній зорі, до настання сутінків. 

Він одразу ж пройшов у свою лабораторію, розташовану в західній башті, бажаючи негайно зайнятися приготуванням крему з жаб'ячого слизу і спеціальних трав, але слуга, зігнувшись у улесливому поклоні, повідомив, що Її Величність королева Ролена, хоче бачити його негайно. 

– Хм, – проворчав чаклун, – для чого такий поспіх... Не зрозуміло...Тобі відомо, що там таке? – він пильно подивився на слугу

– Спіймали якихось начебто шпигунів, – лякливо озираючись, пошепки повідомив слуга, – сьогодні вранці за кукурудзяними полями...

– Шпигунів? – Бір відразу пожвавішав, –  Дуже цікаво, дуже...

–  То –  дві дівчини... Їх поселили в  нижніх гостьових покоях.

–  Дівчата-шпигуни? Відомо, звідки вони прибули?

– Ні, ваша милість... Я сам їх не бачив, але начебто, вони дуже вродливі, дивно одягнені й розмовляють мовою зовсім чужою... Це все, що мені відомо...

– Дякую, мій друже! – ласкаво посміхнувся Бір і простягнув слузі золоту монетку, яку той узяв і затиснув у долоні, продовжуючи принижено вигинати спину.

Королівський чаклун підкуповував слуг і не соромився цього. Він хотів знати про все, що відбувається в замку, знати кожну, навіть найнезначнішу дрібницю.

Залишивши в лабораторії флакони з жаб'ячим слизом, Бір скинув плащ і швидким кроком попрямував до покоїв королеви.

Там з'ясував решту. Утім, ні Ренальд, ні Ролена не могли розповісти йому більше того, що вже повідомив слуга. Хіба що про те, як саме дівчат взяли у полон.

– Чи  дати їм якесь зілля, що розв'язує язик? – запитала Ролена, – вони не бажають відповідати на запитання і вдають, що нічого не пам'ятають.  

– Спершу я повинен подивитися на них, – сказав Бір.

Ренальд почувався відповідальним за долю невідомих дівчат, тож знову пішов із Роленою в суміжну з гостьовими покоями, кімнату.

Королева зайняла спостережний пост, не бажаючи пропустити з майбутньої бесіди жодного слова або жесту.

Бір постояв біля дверей, прислухаючись. До вух його долітала тиха зовсім незнайома говірка.  Чаклун штовхнув двері і увійшов.