19.2

Дочекавшись потрібного часу, принц переодягнувся в брудний одяг, і морщачись від застарілого запаху поту, спустився в підземелля.

Маріл попередив усіх, кому це слід було знати, що йому доведеться усунути можливі наслідки переміщення, а такі дії  вимагають присутності всіх учасників.

Маріл, як справжній придворний мудрець, володів мистецтвом говорити те, що від нього хотіли чути і, звісно,  вмів говорити так, що йому вірили беззастережно.

З цієї причини король і королева нічого не запідозрили. Вони добре усвідомлювали,  що всякий магічний вплив має не тільки хороші, а й погані наслідки,  от саме їх  і  неодмінно потрібно усунути.

До того ж Ектор, впевнений в успіху, вже щосили готувався до весняного свята, і його голова була зайнята зовсім іншими речами. Марілу ж захопленість короля  лише грала на руку. 

Мудрець не відчував докорів сумління, адже ніякого обману немає!  Якщо все вийде по задуманному, то й говорити нічого не потрібно, а якщо виникнуть складнощі, то завтрашній день для одкровень теж цілком підходящий.

Енергетичний слід порталу відшукався швидко. Простір кімнати, де його відкривали, пронизували дивні вібрації. Повітря біля стіни загусло наче  кисіль.  На підлозі валялися скляні уламки, а  камень  тріснув у тих місцях, куди впали  дари єдинорога.  

Тріщини ці, підсвічені зсередини слабким червонуватим світлом, нагадували криваві зіяючі рани.

Магічні вібрації відчувалися настільки сильно, що Адвіана почало кидати водночас і в жар  і в холод. У горлі  засаднило, а голова зраболася важкою.  

Він з тугою подумав про те, що зараз йому знову доведеться колупати ножем долоню і пускати кров.

– Нічого не потрібно, – у відповідь на його думки сказав Маріл, – просто приклади праву долоню до центру кола.

Зробивши як велів мудрець, Адвіан почув гучний стукіт свого серця: навіть не стукіт, а безладний гуркіт, який буває від звуків канонади. Потім  у нього перехопило подих.

Адвіан приготувався, очікуючи болю чи інших неприємностей, але нічого не відчув. Навпаки – тіло охопила надзвичайна легкість, немов воно  зовсім втратило вагу.

Стіна під долонею стала схожою на туман.

– Тепер іди! – голос Маріла ніби батогом вдарив, – І дивись гарненько. Де побачиш у тумані криваве світло – там діра...

– Куди йти? – мимоволі запитав Адвіан і несподівано злякався, що заблукає і ніколи з цього туману не вибереться. 

– Уперед!

Хто це сказав? Маріл? Голос начебто його, а начебто й ні: глухий, гучний... 

Але подумати про це Адвіан не встиг. Його силоміць потягло у туманну стіну. Тож вибору не залишилося.

Пішов або, радше, побрів обережно, невпевнено – бо підлога під ногами здавалася хиткою й ненадійною, і він боявся оступитися, провалитися в якусь дірку.

Незабаром він зрозумів, що коридор сам веде його, і рушив більш впевнено, довірившись тій магії, у владі якої опинився. До того ж його власний інстинкт самозбереження мовчав, а  тіло відчувалося сильним, але водночас спокійним і розслабленим. 

Адвіан пильно дивився навкруги. Підкоряючись невідомому шляху, повернув праворуч, потім ліворуч, пройшов кілька кроків прямо і знову повернув праворуч.

Але як не вдивлявся в туманну брижу, вона залишалася однорідною, сірою і густою.

"Чи довго мені  ще тут блукати? – знову занепокоївся Адвіан, – І як  повернуся назад?"

Тоді він зупинився й озирнувся. Ззаду на нього наповзала така темрява, що хоч очі  виколи!

А межа, яка відділяла туман від цієї темряви непроглядної, бачилася абсолютно чіткою.

Принц розгубився на мить, але вирішив продовжувати шлях. Адже Маріл знає, що робить, він нізащо не  кине  спадкоємця Уаджита в якусь дурну непоправну халепу.

Але через кілька кроків Адвіан знову обернувся. Темрява за спиною здавалася йому істотою живою і небезпечною, і ця істота повільно текла по його слідах, спостерігаючи і очікуючи.

І від такої думки все всередині затремтіло. Кров ударила у скроні, а свідомість ледь не провалилась в безодню паніки, яка ось-ось могла вийти з-під контролю.

"Ні, мабуть, скажений єдиноріг таки був гірше за це!" – подумав Адвіан і тихо засміявся, намагаючись підбадьоритися. Йому пригадалися ніжне гарчання та лагідний  погляд вірної Кайтани.

Допомогло. Адвіан, щоб остаточно оговтатися, заплющив очі, порахував до п'яти і знову відкрив. І тоді на єдину мить побачив він біля тієї грані, що розділяє темряву й туман, криваве світіння.

Не зволікаючи, кинувся принц у той бік. Світіння зникло, але Адвіан був упевнений: це не обман зору. 

Туман почав розсіюватися, робитися дедалі легшим і невагомішим і невдовзі став наче прозора стіна.

За цією стіною виднівся ліс, поле і небо. Адвіан наблизився. Пройти крізь стіну він не міг, та тільки в  тому  й потреби   не було.

Пейзаж було видно чітко, і тепер принц просто стояв, дивився і болісно міркував, намагаючись впізнати картинку, що відкрилася його очам.