18.2

Мовчазна служниця принесла їжу і стопку одягу. Тацю з їжею вона розташувала на круглому триногому столики із позолотою, що стояв поруч із невеликим каміном, а одяг поклала на охайне, без єдиної зморшки, заправлене ліжко.

– Дивись-но тут пристойно годують! – вигукнула Ліка, роздивляючись підрум'янені шматочки м'яса, загорнуті в м'які ароматні коржі. 

Але не тільки це. В  меню сніданку  ще входили листя салату, жовтуватий пористий сир і великі фіолетові вишні.  До витонченого графина з якимось напоєм, що за кольором нагадував чай, додавалися дві невеликі кришталеві склянки.

– Та й кімната зручна, – пробурмотіла Ігна, пробуючи м'якість ліжка, – просто готель п'ять зірок...

Вона провела долонею по шовкових покривалах.

– А цей мужик у безрукавці, як його... Ренальд, – продовжувала Ліка, нюхаючи коржик, але все ще не ризикуючи скуштувати, – класний, правда? Темноволосий, високий, такий... з м'язами, але в міру. Стрункий, не перекачаний... Схожий на героя з фентезі роману. А може, ми потрапили у світ драконів чи ельфів? Якщо почитати книжки, то таке трапляється часто-густо. Раптом він дракон? 

– Тільки драконів та ельфів нам не вистачає для повного щастя!

Інга хмикнула і знову обнишпорила очима кімнату, продовжуючи шукати в усьому цьому комфорті й спокої який-небудь підступ. 

Аж надто все ідеально!

– Ким би той мужик не був, повівся він дуже навіть пристойно. Ти ледь не спалила його розкішну зачіску, а він нічого тобі не зробив, – додала Ліка і все ж таки надкусила коржик, – Вочевидь, у нього янгольське терпіння!

– То як? – запитала Інга.

– Чудово! Смачно! –  з набитим ротом відповіла Ліка.

Інга сумно зітхнула і теж взялася за їжу. 

Зрештою, якщо вибирати між цим полоном і тим, у який вони потрапили раніше, – то цей безумовно  кращий.

Хоча, як подивитися. Там усе відразу було зрозуміло, а тут... Раптом ці дивні люди навмисно хочуть приспати їхню пильність?

– Таке ставлення насторожує, – озвучила Інга свої побоювання.

– Думаєш, вони нас навмисне відгодовують?  – поцікавилася Ліка, але жувати не перестала.

– Сподіваюся, скоро дізнаємося, чого вони хочуть...

– Ну, наскільки я розумію, вони нас забрали тому, що ми вешталися по їхній землі. Напевно, тут   заборонено тинятися  без  дозволу, як і на будь-яких приватних територіях. Вони ж не вривалися до нас у будинок на відміну від деяких ідіотів! І взагалі, якщо гарненько розібратися, то це ти в усьому винна,  – заявила Ліка, втім, без жодного докору, – вискочила  прямо під колеса...

– Я не хотіла нікому завдавати клопоту.

– Та тепер уже пізно про це, – відповіла Ліка і якось зовсім безнадійно зітхнула.

Дівчата замовкли. Ліка замислилася про долю Олесі й засумувала, а Інга згадала про те, що трапилося в коридорі.

Як же так сталося, що її думки раптом справдилися з вражаючою точністю? Збіг? Якщо добре поміркувати, то й не такі збіги трапляються!

Отже... вона спершу подумала про те, що Ренальд спіткнеться і впустить смолоскип, потім уявила це, а потім він  і справді спіткнувся... Причому все сталося так швидко, що оцінити все об'єктивно  просто не вистачило часу.

Раніше нічого подібного Інга за собою не помічала. У реальному житті – так уже точно. 

Іноді їй дуже хотілося, щоб якась особливо злісна тітка розтягнулася на підлозі просто перед касою. Але як не уявляла вона цю картину в усіх барвистих подробицях, нічого в неї не виходило. А тут поди ж, за кілька секунд... Таке бувало хіба що у снах, коли снилося, що вона володіє силою...

– Дивись-но, який одяг нам принесли!

Голос Ліки відволік її від непростих роздумів.

Дівчина перебирала одяг, що  залишила служниця, і тепер, розгорнувши сукню ніжно лілового кольору з бантами й мереживами, показувала її Інгі.

– Подобається? Тобі підійде...

– Кошмар якийсь, – знизала  та плечима, – терпіти не можу сукні, особливо  ось такі няшні...

– Напевно, це дуже модно, – Ліка покрутила сукню в руках, роздивляючись її, обмацуючи майже невідчутні шви,  – Цікаво, це для принцеси чи для служниці?

– Я в дитинстві носила  сукні. Мати користувалася тим, що я була слухняною, і одягала на мене всіляке лялькове вбрання. Щоправда років після п'яти я вже безжально різала його ножицями і брехала, ніби десь зачепилася чи ще щось... не пам'ятаю. Чесно кажучи, я іноді ненавиділа матір за те, що вона намагається зробити з мене барбі, – сказала Інга і, згадавши про матір, глибоко зітхнула.

– А які у вас тепер стосунки? – запитала Ліка, взявши другу сукню: блідо-блакитну з рожевим, і прикладаючи її до себе.

– Жодних. Вона померла.

– Вибач... Тут що, немає дзеркала?  – Ліка покрутила головою на всі боки.

Але дзеркала ніде не було. 

– І це пристойна кімната для дівчат? – презирливо фиркнула вона, – А мої батьки... прийомні батьки мене не балували. Точніше, поки в них усе було добре, вони й до мене непогано ставилися, а потім – розладналося. Мати напідпитку навіть руку на мене підіймала, – додала вона байдуже.