17.2

Двоє  охоронців, побачивши  підїжджаючих вершників,  квапливо кинулися до воріт і відчинили їх.

На подвір'ї замку було порожньо і тихо. 

Копита коней понуро цокали по кам'яному покриттю.  Чадне і бліде світло металося тінями по напівкруглим  стінам, освітлювало широкі сходи, які  вели до високих дверей парадного входу.

Ворота зі скрипом зачинилися.

Охоронці подивилися на дівчат здивовано, але питати нічого не наважилися  – у королівстві Даяд дотримувалися  суворої субординації.

Чоловік у безрукавці зістрибнув першим і допоміг спуститися Інгі. Ліка спішилася сама і тепер понуро роздивлялася високі стіни замку, що підпирали  нічне небо.

– Ходімо! – сказав чоловік і поманив дівчат за собою.

– Сьогодні ще будуть якісь накази, пане Ренальд? – шанобливо поцікавився один із його супутників.

– Ні. Подбайте про коней і відпочивайте... Після приходьте  до королівського обіду. Сюди! – звернувся він до дівчат, вказуючи не на широкі сходи, а  вліво, на бічний вхід.

– Куди ви нас ведете? –  запитала Інга, підозріло дивлячись на оббиті залізом двері, – До в'язниці?

– Скоро побачите.

–То ми полонянки?

– Я поки що не знаю, хто ви. Вашу долю вирішуватиме королева Ролена.

Ренальд зняв зі стіни смолоскип, відчинив двері і, пропустивши дівчат уперед, засунув важкий засув.

– З якого переляку ми повинні його слухатися? Куди він нас веде? У якусь катівню? – злякано прошепотіла Ліка і нервово потерла долоні одна об одну.

– Напевно, краще не перечити. Принаймні, поки ми не зрозуміємо...

– Якщо не перестанете розмовляти  чужою мовою,  замкну вас окремо! – холодно попередив Ренальд.

– Ми не можемо розмовляти  іншою! – різко заперечила Інга.

Боятися вона втомилася. І підкорятися теж. 

–  Чому?

– Цією дурною мовою ми можемо розмовляти тільки з тобою.

– Тоді  краще помовчіть.

– Не боїшся повертатися до нас спиною? – з презирством запитала Інга.

– А що ти можеш мені зробити? – недбало,  через плече кинув чоловік.

Від того, що він, авжеж, правий і від усвідомлення власної безпорадності в Інги стиснулося горло. Якби вона тільки мала такі сили…

Дівчина раптом ясно уявила, як він спотикається і падає вниз, впускаючи смолоскип. Тоді б вона...

Ренальд спіткнувся і, не втримавши рівноваги, впав на одне коліно. Смолоскип випав із його руки, покотився.  Він палахкотів і чадів. Ліка злякано закричала, відскочила до стіни.

Серце Інги стукнуло і  провалилося вниз. Вона, погано розуміючи, що робить, кинулася до смолоскипа, підняла його і встала так, що Ліка, яка тряслася наче  у  лихоманці, опинилася в неї за спиною.

Ренальд одним стрибком  вскочив на ноги. 

Інга виставила факел перед собою як зброю.

– Ти що робиш? – вкрадливо  запитав  чоловік, – віддай негайно...

– А   спробуй, забери! – придушено промовила дівчина і відважно ткнула вогнем ледь не  йому в обличчя.

Пролунав тріск, потім запахло паленим волоссям. Ренальд відсахнувся, швидко змахнув вогонь.

Це був відчайдушний вчинок.  Інга й гадки не мала, чого вона цим доб'ється, але до неї несподівано прийшло усвідомлення того, що вона сильна. І неважливо, звідки сила взялася. Вона є – і все.

– Ти з глузду з'їхала? – запитав Ренальд злегка тремтячим, але абсолютно байдужим голосом, – Чи віриш, що це вам допоможе?

– Відведи нас назовні і відпусти! – зажадала Інга, – Тут, напевно, є таємні ходи, і ніхто нашої втечи  не побачить.

– І куди ви підете? Навколо дрімучий ліс. А на берегах річки багато диких тварин.

Тон Ренальда, як і раніше, був байдужим і навіть глузливим.

– Ми  вже самі  якось і розберемося, куди нам іти... Аби подалі звідси, – відповіла Інга, але вже не так упевнено, і знову махнула смолоскипом.

Вогняні язики полетіли в сторони.

– Залиш, Інго, – раптом заголосила Ліка й голосно заплакала, – Я втомилася й кульгаю! Я пити хочу! І їсти!

– Заспокойся, ми виберемося неодмінно, Олесю знайдемо… – спробувала заспокоїти її Інга і мимоволі відволіклася на частку секунди.

Ренальд зреагував миттєво. Він метнувся до неї, вирвав смолоскип, а другою вільною рукою схопив за шию і ткнув потилицею в холодну стіну.

У дівчини перехопило подих, але жорстка хватка  вже ослабла.

Інга несамовито рвонулася та  сили були нерівні.

– Пусти, ідіоте! Мені боляче! – крикнула вона, безстрашно дивлячись у його гарне обличчя, на якому не відбивалося жодних емоцій.

І це було нестерпно! Краще б він лопнув від злості й люті!

– Пущу, якщо пообіцяєш більше не смикатися і спокійно підеш туди, куди я тебе поведу.