16.2

У темряві нічого не можна було розгледіти, крім нічного неба та яскравих зірок, розкиданих на його поверхні.

Небо здавалося безмежним, але водночас накривало землю, немов величезний  замкнутий купол, і Інзі, хоч вона ніколи й не страждала на клаустрофобію, раптом стало важко, майже неможливо дихати.

Вона інстинктивно пошарила рукою і визначила, що лежить на траві, і що ця  трава мокра і холодна. Рука поповзла далі і натрапила на щось тверде.

Спершу Інга не змогла визначити що це, але за мить зрозуміла – чиясь долоня: крижана, нерухома. Вона  провела по цій долоні тремтячими пальцями і відсмикнула  з жахом. А якщо це мрець якийсь?

У відповідь пролунав тихий, жалібний стогін.

І цей звук остаточно повернув її у реальність.

Інга повернулася на бік, спробувала підвестися. Тіло було важким, ніби у венах несподівано потекла не кров, а ртуть. Але  ніякого болю дівчина не відчувала.

Вона примружилася, розглядаючи те, що лежить поруч із нею, але розрізнила лише темну безформну пляму.

Інга здригнулася.

– Гей, – покликала вона, – чуєш мене? Ти хто?

Голос її пролунав напрочуд жваво і ясно.

Темна пляма заворушилась.

– Чую…

Пляма виявилося Лікою.

Вона сперлася тремтячими руками об землю і теж спробувала стати на ноги.

– Що трапилося? – запитала і закашлялася, – А Олеся де? Вона тут?

– Звідки мені знати… Але щось таки сталося… Може, Олеся твоя десь у в іншому місці?

– Яка холодна трава… Бр-р-р, – сказала Ліка, – А якщо ми… того, померли? Я чула, ніби постріл пролунав.

– Ну таке! Мертві не відчувають холоду.

– Впевнена? Хіба ти була колись мертвою?

Адже вона має рацію! Інга насупилась. Це люди дивляться на мертве тіло і думають: якщо воно не рухається, не дихає і  починає гнити, то й не розуміє нічого, нічого більше не відчуває.

А хто знає, як там насправді все відбувається? Адже у  людини, ніби два основних тіла має бути: фізичне та ефірне. Звісно, їх більше, але ці два саме до  земного буття належать. То чому  після, нібито смерті, ефірне тіло не може замінити фізичне в плані почуттів та емоцій? Є ж такі  люди, які вміють заміщати одне тіло іншим ще за життя.

Ну так, саме час  думати про життя після смерті!

– Чи ми спимо? – продовжувала міркувати Ліка, – Я одного разу потрапила у  свідоме сновидіння. Весело було й страшно.

– Не має значення, що це – смерть чи сон, – філософськи підсумувала Інга, – треба зрозуміти, як діяти далі. У мене, наприклад, ноги промокли, і це відчуття цілком реальне… І дуже неприємне…

– Так, і в мене промокли. До того ж, я здається, шию відлежала, голову не повернути.

Нарешті, дівчатам вдалося піднятися і озирнутися уважніше довкола себе.

Вони стояли  ніби на лісовому узліссі. Стовбури дерев чорніли в темряві.  Дерева ці суцільною стіною розташовувалися позаду, а попереду розстилалося чи то поле, чи незрозуміло що… Трава на ньому була висока, дивна,  і вона  сухо, якось зловісно шелестіла під поривами нічного вітру.

–  Фільм жахів! – пробурмотіла Ліка і мимоволі притулилася до Інги.

– Та це просто поле кукурудзяне! – здогадалася та, – Я бачила таке в дитинстві, коли мати брала мене в село ...

– А я тільки на картинках бачила, ну й у каструлі… кукурудзу теж бачила… вареною…

– Якщо є кукурудзяне поле, то  десь має   бути і житло, – промовила Інга і повільно пішла краєм узлісся, ретельно вдивляючись  то у темні товсті стебла,  то в небо над ними.

Ліка побігла слідом.

– Впевнена?

– Не зовсім. Але ж треба на щось сподіватися!

Узлісся закінчилося. Між лісом та полем залишалася вузька смужка вільного простору – межа.

Інга помацала рукою найближчий кукурудзяний качан.

– Дуже дивно… Кукурудза вже майже дозріла, а запах у повітрі такий, наче середина весни, коли все тільки починає зацвітати.

– І що це означає? – запитала Ліка і теж помацала пальцями твердий качан.

– Й гадки не маю… Але, якщо ми не померли і не спимо, то висновок один: нас якимось чином перенесло до іншого світу!

– Ти віриш у таку можливість? – серйозно, без будь-якого глузування запитала Ліка.

– Вірю.

– Я теж, взагалі-то вірю... Ми якось з Олеською читали книгу про потраплянку... Тільки там дівчинка померла і потрапила в тіло принцеси... А ми в своїх тілах залишилися! Слухай! – стривожилася вона і навіть за руку Інгу схопила, – А якщо це  й насправді інший світ, то хто тут мешкає? Аж раптом вони небезпечні?

– Доведеться це з'ясувати, – байдуже відповіла Інга, – Безглуздо тупцювати на одному місці. Ми промокли, скоро захочемо їсти та пити. Та й відпочити не завадило б…