15.2

Добре, що Маріл дав їй заспокійливе питво, і вона заснула. Усе одно від дівчинки мало толку. Вона перелякана і спантеличена. Занадто бліда, занадто мізерна пульсація життя наповнює її кров... Звідки  ж візьметься магії в такому безпорадному, хоч і красивому тілі?

Так думав Адвіан, повернувшись до своєї кімнати. Слуги вже приготували йому  жадану ванну. 

Принц з огидою здер із себе брудний одяг і жбурнув у кут.

Звістка про двох зниклих дівчат схвилювала всіх.

Маріл, за традицією, вирішив пошукати відповіді в книгах і послухати, про що говорять зірки. Ектор нервував і бажав якнайшвидше розібратися в тому, що відбувається.

Маріл висловив обережну думку, що, найімовірніше, ті дівчата залишилися по інший  бік, і в портал не потрапили. Щоправда впевненості в цьому в нього все ж не було. Але він боявся думати, що портал дав тріщину, бо й гадки не мав, до яких наслідків призведе подібна ситуація... 

Надії принца не виправдалися.  Гаряча вода допомогла трохи розслабити тіло, але не розум. Різні думки, як і раніше, докучали йому.

Адвіан не міг зрозуміти, що його так пригнічує. Начебто все пройшло гладенько, дівчина тут, залишилося тільки розбудити її магію, як казав Маріл...

– Мій  любий принц, я до твоїх послуг, – пролунав над вухом вкрадливий голос, – і не тільки я...

– Лула! – важко видихнувши, сказав Адвіан, – я не дозволяв тобі входити до мене без стуку...

– Вибачте, Ваша Високосте, – дівчина скромно потупила погляд, – я наважилася припустити...

Її тонкі пальці ніяково смикали поділ короткої, абсолютно прозорої сукні.

– Ти не повинна нічого припускати, а маєш просто виконувати мої накази...

– Так накажи! – промовила Лула пристрасним шепотом і опустилася на коліна перед золотою ванною, – все, що забажаєш... Я скучила...

– Іди геть! – розратованно  кинув Адвіан.

Він так довго думав про близькість, про тепле м'яке дівоче тіло, що перегорів, і вже не хотів нічого.

– Та що  з тобою? –  стурбовано запитала Лула, – Ти ніколи раніше не відкидав  отак мою любов!

У її прекрасних, широко розкритих очах тремтіли сльози, а високі пишні груди здіймалися від хвилювання і пристрасті.

– Я втомився, Луло, і мені зараз не до втіх...

– Хочеш, зроблю тобі масаж, розітру тіло цілющими мазями...

– Можливо, після! – відмовився Адвіан.

Найбільше на світі принц  зараз прагнув залишитися на самоті, але надто грубо гнати дівчину він теж не наважувався. Лула не винна в тому, що в нього поганий настрій.

– Ти лякаєш мене... – з болем промовила дівчина, – вперше бачу тебе таким...

Адвіан нічого не відповів, даючи зрозуміти, що бажає закінчити розмову.

Але Лула не збиралася відступати.

– Я знаю, що в замок прибула якась дівчина. Вона стане твоєю нареченою? –  запитала вперто, безстрашно дивлячись принцу в очі.

– Ні.

– Тоді хто вона? 

– Тебе це ніяк не стосується!

Адвіан починав злитися. Чи не забагато свободи дав він своїй коханці? Інакше чому вона сміє перечити йому і ставити зайві запитання?

Але все ж він стримався і сказав байдуже:

– Іди, Луло. Ти ж знаєш, що краще не виводити мене... Я й так на межі.

Дівчина дуже тонко відчувала найменші зміни в голосі принца, тому спокійний тон її не обдурив. Вона й сама знала, що Адвіана краще не провокувати.

– Як забажаєш! – відповіла невимушено і піднялася, зробивши  такий вигляд, ніби їй на все начхати, – Але ти сам мене скоро покличеш...

– Коли покличу, тоді й повернешся... З іншими... А поки що йди звідси!

Лула забарилася, сподіваючись, що принц усе ж таки одумається.

– Іди, іди! – нетерпляче рикнув на неї Адвіан.

Залишившись один, він вибрався з ванни й уважно роздивився себе у високому дзеркалі, яке висіло  на стіні.  Змахнув із плечей краплі води і насупився.  Нехороші передчуття починали дошкуляти йому.

Адвіан, за звичкою, загорнувся в рушник, вийшов з кімнати і рішуче попрямував у праве крило замку, де проживали і працювали королівські мудреці.

Принц мав намір поговорити з Марілом більш докладно. 

Відчинив двері, скривившись від задушливого запаху якихось смол і трав, що наскрізь просочив робоче приміщення, і вже зібрався окликнути його, як слуху торкнулися  тихі  голоси.

Розмовляли Маріл і батько.

З перших же почутих слів, Адвіан зрозумів, наскільки важливим є те, про що вони говорять,  тому вирішив не видавати себе, зачаївся і навіть дихати перестав, щоб не пропустити жодного  слова.

– Ти вважаєш, принц погодиться на таке? – запитував Ектор.

– У нього не залишиться виходу, Ваша Величносте, – відповідав Маріл, дзвенячи якимись склянками, – Ясна річ, він  буде чинити  опір, але врешті-решт зрозуміє, що доля Уаджита важливіша за все інше, зокрема, за будь-які принципи і закони...