14.2

На щастя, Інгу не обшукали, але вона мало сподівалася на те, що складаний ніж, кинутий у сумку перед виходом з дому, їй чимось допоможе. Вона хотіла сказати про ніж дівчатам, але в неї одразу ж виникла підозра, що в приміщенні можуть бути встановлені камери стеження і прослуховування.

Інга подивилася на Олесю. Її погляд був настільки красномовний, що та все зрозуміла і квапливо, обережно пробігла очима по кімнаті.

– Камер не видно, – сказала дуже тихо.

– У мене є телефон, – так само  пошепки повідомила Інга, – вони залишили мені сумку, придурки... Телефон у сумці… 

– Є ідея, куди зателефонувати? – поцікавилася Олеся.

– Не знаю... Мені здається, вони все ж таки можуть стежити за нами... –  відповіла  Інга, набралася рішучості, відкрила сумку й дістала телефон.

– Що ще в тебе там приховано? 

Інга показала ніж на дні сумки. Олеся з сумнівом похитала головою, підтверджуючи її власні думки. Ніж – не дуже надійна зброя…

– Що вони з нами зроблять? – подала тремтячий голос Ліка.

– Потрібно дочекатися того, хто тут головний! – твердо, навіть бадьоро відповіла Олеся. 

– А далі?

– Спробуємо домовитися... 

Їй не хотілося лякати подругу.  Ліка не була боягузкою, але мала запальний і нервовий характер, могла впасти в істерику.

Звісно, в такій ситуації хто завгодно занервує. Утім, Олеся не хотіла думати про найгірше і сподівалася, що попри всі труднощі, ситуацію вдасться вирішити дипломатично. 

Але якесь бридке почуття в самій глибині серця нашіптувало їй страшні речі.

Інга знайшла номер і спробувала додзвонитися до Олени Віталіївни.

– Сигнал тут не проходить,  – повідомила вона тьмяно, – Ще один глухий кут... 

І, відійшовши до стіни, постаралася якомога непомітніше дістати з сумки складаний ніж і перекласти його собі в кишеню. Так, про всяк випадок.

– Доведеться чекати... – поморщилася Олеся, уважно простеживши за її діями.

Ліка застогнала крізь зціплені зуби і сповзла по стіні на підлогу.

Дівчата мимоволі застигли і причаїлися, пригнічені  відчуттям страху і невідомості, чудово розуміючи, що нічого доброго чекати не потрібно. 

По ногах потягнуло холодом, немов десь поблизу відчинили двері або вікно на вулицю.

Інга відмерла, пішла до раковини і ввімкнула воду. Підставила під струмінь долоні й уже хотіла напитися, як Ліка раптом проговорила страшним шепотом:

– А якщо вони туди якусь гидоту підмішали?

Інга відсахнулася і несамовито почала витирати мокрі долоні об одяг.

У цю мить за дверима пролунали кроки, і дівчата знову завмерли.

Увійшли двоє чоловіків. Одного Олеся і Ліка впізнали одразу, – того, який під час викрадення їх із дому, він сидів поруч із водієм.

–  Ось ці, – сказав він, вказуючи на дівчат.

Другий чоловік, смаглявий і бородатий, чіпким пильним поглядом торговця з ринку почав розглядати їхні обличчя, волосся, фігури.

– Начебто нічого, – нарешті констатував він, – Тільки потрібно роздягнути й оглянути краще... Тіло повинно мати товарний вигляд.

– Жодних проблем!  Прямо зараз?

– Ні, – бородатий похитав головою, – нагорі. Одразу й фотографії зробимо.  Хто-небудь із них незаймана?

Вони говорили так, немов навпроти стояли не живі дівчата, а ляльки або манекени, які не вміють ні говорити, ні відчувати.

– Одна точно ні... Друга теж не схожа на невинну, а он та, третя, можливо, –  відповів його супутник і ткнув пальцем у бік Ліки.

– Треба з'ясувати... Незаймана буде коштувати набагато дорожче...

Інга сунула руку в кишеню куртки, обережно звільнила лезо ножа, міцно стиснула рукоятку.

Олеся зробила крок убік, намагаючись закрити собою Ліку, що стала білою від жаху. У розумі вона вже розраховувала кожен хід. Їх усього двоє. Битися вона вміє. Інга теж не схожа на слабачку, до того й очі її, он, уже спалахнули від люті... Двері відчинені... Якщо уявити, що охорони за дверима немає...

– То що, забираємо зараз? – запитав бородатий.

– А чого чекати! Дівки нам винні стільки грошей, що їм за дев'ять життів не розрахуватися.  За лікарню, антикварну статуетку... А ще моральна шкода.  Будуть слухняними, залишаться, може, й пошарпаними, але живими... Іди-но сюди, швидко! – наказав він і поманив Ліку пальцем.

– Здумай тільки зачепити її, – з ненавистю промовила Олеся, – Я тобі кадик вирву, виродку...

Вона хотіла розлютити чоловіка. Злість засліплює, не дає мислити розумно, змушує робити помилки.

– Ого! – сказав той і вишкірився, – Кобилиця з норовом. Доведеться тугіше загнуздати...

– Не забудь про хлист і шпори! Скоро цим займемося! – голосно захохотів бородатий, бризкаючи слиною, – А тепер давай цю заберемо нагору...