Розділ 14.1

Як не хотілося королю залишитися і подивитися, що робитиме Маріл, долею королівства він ризикувати не міг.  Він звик довіряти своєму головному мудрецю, бо той ніколи не давав йому поганих порад.

Адвіан повернувся до кабінету, який уже покинув Ектор, і запитально подивився на Маріла.

– Ти зібрав золотий пил із рогу звіра? – поцікавився мудрець.

– Зібрав! – відповів Адвіан і запустив руку в потаємну кишеню, щоб дістати флакон, але Маріл зупинив його заперечливим жестом:

– Ні! Хіба я не казав тобі, що флакон слід заховати і нікому не показувати?

– Говорив, але я подумав, що тобі можна...

– Ти й сам не повинен дивитися на нього, а тим паче відкривати заради пустої цікавості. Відкриєш, коли в цьому буде нагальна потреба. Поки що тримай флакон при собі, а після того як ми створимо портал, сховаєш...

– Добре. А що я зараз маю робити?

– Потрібно потовкти в пил копито. Ось ступка...

– Роговий шар занадто твердий.

– Не страшно. Опусти його в цей розчин, – сказав Маріл і подав широку чашу, наповнену в'язкою темною рідиною, що нагадувала болотну твань.

Але принц слухняно опустив туди копито і почав з подивом спостерігати за тим, як воно швидко вбирає в себе цей бруд.

– Так і має бути? – запитав підозріло, бо  уперше був присутнім під час створення магічних зілля.

Маріл кивнув, пошепки порахував до десяти.

– Діставай!

Адвіан узяв копито в руку. Воно було теплим і абсолютно сухим.

– Тепер можна...

– А де ми будемо відкривати цей портал? – запитав Адвіан, невміло орудуючи важким агатовим товкачем.

– Ми відкриємо його в незамутненому місці рівно опівночі... Час в Ірзі та в Уаджиті може різнитися на кілька секунд. Я вирахував приблизний шлях переходу, але завжди трапляються відхилення від норми, особливо, якщо йдеться про магію, – з розстановкою відповів Маріл.

– Хіба портал не веде прямо з одного кінця в інший?

– Веде, якщо він побудований відповідно до законів обох світів.   

– Виходить, наш порятунок може проскочити повз? – криво посміхнувся Адвіан, продовжуючи розмелювати в порошок розм'якшену кістку.

– Світ Ірза надзвичайно насичений людьми і предметами, призначення яких важко зрозуміти.  Це дуже заважає пересуванню вільних міжсвітових енергій. Потрібно впевнитися, що дівчина потрапить саме в Уаджит, –  відповів Маріл із легким занепокоєнням у голосі.

– А якщо притягне не ту дівчину, яку потрібно, а якусь іншу?

– Ні, такого не станеться... Магія завжди шукає джерело, знайомі вібрації...

– Припустимо. А про яке незамутнене місце ти говориш?

– Спершу я хотів зробити це в лісі позаду замку, але потім вирішив, що найкраще місце – підвал.

– Колишня темниця? – здивувався Адвіан.

– Там уже давно не бувало ніяких в'язнів. Світ Ірза видався мені лабіринтом величезних сірих брил, тому правильним буде відкривати портал до нього  крізь камінь.

– Усе готово, – Адвіан простягнув мудрецю ступку.

Той  пересипав її вміст у глибоку скляну чашу на ніжці й легенько струснув. У яскравому світлі свічок чорний порошок підморгнув веселими червоними відблисками.

Потім Маріл кинув у чашу три волосини з гриви, підпалив і швидко заворушив губами, вимовляючи заклинання, якого Адвіан не чув.  Утім, він не хотів нічого слухати і не збирався оцінювати  урочистість моменту. 

Незрозуміле роздратування пересилило цікавість, а несподівана втома немов батіг вдарила по ногах. Перед очима поплив сизий туман, обличчя вкрилося потом.

Адвіан похитнувся і, щоб не впасти, схопився рукою за кут столу.

– Ні, Маріл, боюся, що я...

– Крім тебе, ніхто не зможе відкрити портал. Обов'язок перед королівством понад усе! Тож зберися... зберіться, Ваша Високосте, – безжально відповів мудрець, і очі його блиснули.

Куди тільки поділася колишня чемність!

– А якщо в мене не вийде? –   ледь стримуючись, запитав принц. 

Характер у нього був запальний, але в ситуаціях, що вимагали негайного і правильного рішення, розум незмінно брав гору над люттю.

– Вийде! – відповів Маріл і для більшої переконливості закивав головою.

Не тільки принца хотів він переконати, а й самого себе в тому, що все пройде так, як треба.

Час пролетів швидко, наближалася північ.

– Починаємо, – сказав Маріл.

Він вийшов із кабінету, несучи перед собою чашу, над якою курився синюватий димок із запахом  горілою плоті.

Адвіан пішов слідом за ним, підготувавшись до всього. 

Замок здавався абсолютно порожнім, жодної душі не зустрілося ні на сходах, ні в коридорах.  Вочевидь, слуг попередили і вони зачаїлися у своїх кутках.