12.2

Але вулиця по той бік залишалася порожньою і сніжною. Жодного перехожого, жодного спалаху фар крізь пелену вологої хуртовини.

Ліка розплела косу, зібрала волосся у високий хвіст.

– Збігаю в магазин...

– Навіщо?

– У нас закінчилося морозиво.

– Почекай, доки посвітлішає, – розважливо сказала Олеся, – або ж сьогодні краще взагалі не виходити з дому...

– Та ну, – Ліка безтурботно махнула рукою, – магазин через двір, а на дворі такий ранок, всі  ще сплять…Ти сама казала, що мене вони не знають. Я навіть переодягатися не буду, тільки куртку й чоботи...

Олеся вирішила з нею не сперечатися. Вона й сама була впевнена, що так швидко їх не знайдуть.  Тож, нехай збігає в магазин.

–  Гаманець візьми,  – нагадала  вона.

З подругою таке іноді траплялося: могла піти за покупками, а гроші залишити вдома.

– Так, звісно! – відповіла Ліка і пішла.

Добре, що сьогодні субота, вихідний. У запасі цілих два дні, щоб вдосталь поміркувати над своїм тяжким становищем і спробувати знайти вихід.

Олеся зістрибнула з дивана, віднесла келих із залишками вина на кухню. По ногах потягнуло холодом. Вона одягла шкарпетки, накинула светр із капюшоном і прислухалася.

Чи подруга має рацію, і їм справді краще поїхати кудись, сховатися? Чи не занадто безтурботно ставиться вона до тієї загрози, що нависла над ними немов кам'яна брила? Адже ця брила може будь-якої миті зірватися і впасти на голову.  А вона не робить нічого, щоб відійти вбік і уникнути смертельної небезпеки.  

Дівчина заходила взад і вперед по кімнаті, зосереджено думаючи. Через кілька хвилин сумнівів і тривог, вона вже готова була погодитися з Лікою. Якісь  фінанси в них є, а якщо продати машину... Погані передчуття стискали серце  чіпкими холодними пальцями.

Вхідні двері тихенько грюкнули.

– Повернулася! – радісно вигукнула Олеся і вибігла в темний коридор назустріч подрузі.

Не встигла нічого збагнути, як її схопили за волосся і сильно смикнули вниз, змушуючи закинути голову.

– Не здумай кричати, – тихо попередив чоловічий голос, – інакше просто тут горло переріжу.

І вістря ножа ткнулося їй у шию.

– Я не кричатиму, – пообіцяла Олеся, але у неї живіт підвело від страху.

Вона дуже сподівалася, що Ліка прослизнула непоміченою, що вона ще в магазині або в будь-якому іншому місці, аби тільки подалі звідси, але якесь шосте відчуття підказувало їй – лихо все ж таки сталося.

– Тоді поїхали, – промовив чоловік, прибираючи ніж від її горла.

–  Куди?  

– Зробила дурість, доведеться платити.  До речі, твоя подружка вже внизу, в машині... Ну й тупі ж ви, баби! – додав весело, – Знаєте ж, що будуть шукати, ні щоб  вдома зачинитися і сидіти собі тихесенько...

– Продовжувати агонію? – перебила його Олеся.

– Іди вже! – він грубо штовхнув її кулаком у спину.

– Можу я взутися і взяти куртку?

– Швидко!

Думки металися наче навіжені. У них Ліка, тому від боротьби доведеться відмовитися. Краще робити те, що вони хочуть. Можливо, вдасться домовитися. Якщо вона назве кілька гучних, відомих у місті імен... Тільки впевненості, що ці імена допоможуть їй, у неї було не богато. 

Олеся взулася, накинула куртку, непомітно сунула в кишеню телефон, там же намацала ключі. 

Чоловік виштовхнув її з квартири і сам зачинив двері.

Біля під'їзду стояла темна машина. Ліка сиділа на задньому сидінні, забившись у кут. В її широко розкритих очах тремтіли сльози.

Чоловік, який тикав Олесі ножем у шию, штовхнув її до подруги, а сам розмістився поруч. 

– Леська! – здавлено прошепотіла Ліка і судорожно схлипнула.

– Заспокойся, – тихо сказала Олеся, міцно стискаючи її мляву, крижану долоню, – Заспокойся, не бійся нічого!

І твердим голосом вона звернулася до того, хто сидів на передньому сидінні, поруч із водієм. Інтуїтивно визначила, що він у них за головного. На його непроникному обличчі їй побачилися зачаток бодай якогось розуму.

– Моя подруга ні в чому не винна. Вона не ухвалювала жодних рішень, а просто була зі мною в машині. Вона...

– Тепер це вже нікому не цікаво, – перебив її водій, а той, хто сидів поруч, усміхнувся і ліниво додав:

– Три дівки краще, ніж дві... Була б вона страшилкою, може, й відпустили б... А так... гріх пропадати такому добру! 

Олеся ще міцніше стиснула руку подруги, яка тремтіла наче  у лихоманці. Вона дуже хотіла передати їй свою силу, свою енергію, свою впевненість.  Три дівки... Отже, Інгу вони теж забрали.

Машина зірвалася з місця і понеслася, здіймаючи колесами сніговий пил.

У темному салоні нав'язливо пахло якимись ароматичними маслами, неголосно грала музика.