10.2

І відчуваючи цю підтримку, Адвіан з легким серцем зайнявся останніми приготуваннями.  

Ліс виявився привітним і доброзичливим до подорожніх. Поблизу знайшлося джерело з холодною водою. Адвіан не їв нормально  щонайменше три дні. Але він не наважився полювати на живих істот, що мешкають у цьому лісі, не наважився порушити  цей сонячний спокій запахом крові або смаженого м'яса.  

Тому він зібрав трохи ягід і грибів, які в достатку росли на лісовому узліссі, і приготував собі нехитрий сніданок. Його виявилося цілком достатньо, щоб втамувати голод і відновити сили.  Незважаючи на високе походження і достаток у всьому, принц був невибагливий у їжі.

Відпочивши, він знову нагодував Кайтану магічною сумішшю.  Адвіан не побоювався залишати її саму, навпаки, помітив, що чим довше Кайтана перебуває у вільному польоті серед стихій, тим більше прокидається в ній поклик древньої крові. 

Її шкіра, тьмяна від частого перебування в чотирьох стінах, тепер виблискувала золотисто-червоним глянцем, немов відполірована мідь. І навіть погляд став іншим, з незвично диким вогником у глибині чорно-синіх зіниць.

Адвіан милувався цією  новою Кайтаною. 

Ще вище тепер несла вона свою горду голову, у широких ніздрях палахкотіло полум'я, яке ледь тліло через життя в неволі. Вигин шиї став більш витонченим, гострий гребінь  від потилиці до холки, хижо розпрямився.  Блискучі крила виглядали настільки сильними, що, здавалося, здатні зупинити вітер, якщо тому раптом заманеться грати з виверною в догонялки.

– Я піду, дівчинко! – сказав Адвіан, насилу відірвавши погляд від чудової Кайтани, і подивився на небо, – а ти будь готова летіти в будь-який момент!  Пам'ятай про це!

Він ретельно перевірив, чи все на місці і, ласкаво погладивши Кайтану між ніздрів, квапливо попрямував до лісу. 

Принц дуже сподівався на те, що до сутінків йому вдасться вистежити єдинорога.  Ніяк не хотілося проводити тут ще один день.

Він ішов швидко, але безшумно. 

Меріл розповідав, що запах іншого світу для мешканців Заливних лугів не привабливий і не цікавий, вони не чують у ньому небезпеки, тому проігнорують будь-кого, хто опиниться поряд. Інша справа – якщо цей будь-хто наважиться доторкнутися до єдинорога. Будь-який дотик звір сприймає як загрозу життю...

Адвіан швидко минув ліс і вийшов на край безмежного  лугу. Він побачив океан зеленої трави, що хвилями перекидався під легким вітром. Праворуч височіли гори.  Снігові вершини тьмяніли у сутінковому світлі.  Червоне сонце  падало в обрій. 

Адвіан застиг, зачарований таким неймовірним видовищем, але незабаром згадав навіщо він тут і, все ще тримаючись у тіні лісу, підійшов до підніжжя гори. Так йому велів Маріл. Він сказав, що в жодному разі не можна довіряти цим прекрасним лукам і сліпучим горам. Це оманлива краса.

Адвіан і не збирався нічому тут довіряти.  Навколишній світ був спокусливий, але не настільки, щоб ризикувати –- краще суворо дотримувався інструкцій, отриманих від мудреця.

Принц дістав із мішка сіно, розклав  його біля підніжжя гори на кам'яному майданчику.  Потім відкрив  пляшечку з яскраво-синьою рідиною і понюхав. 

Не відчув жодного запаху, але ж нюх єдинорога в сто разів сильніший, тому нема чого дивуватися, що для нього цей невловимий аромат може виявитися найбажанішим!

Сильніше за все бентежив принца той факт, що до сіна прискаче не один звір, а відразу кілька.  Як він тоді з ними впорається?  

Маріл запевняв, що Заливні луги величезні, а єдинороги дуже цінують особистий простір, тож пасуться на значній відстані один від одного. Та все ж таки вони можуть  зненацька опинитися в один і той самий час, в одному і тому ж місці...

Сонце занурювалося в обрій, на кам'яні плити наповзала сутінкова тінь, схожа на чиюсь вискалену пащу.

"В ім'я всіх духів, нехай він швидше з'явиться!" 

І тут же, немов відповідь на благання, по кам'яній поверхні пролунав цокіт копит. 

Величезний кінь вийшов з-за гори і зупинився. Темно-помаранчева шерсть його горіла, переливалася немов язики полум'я, але вогонь цей був холодний.  

На широкому лобі стирчав такий довгий і гострий ріг, що Адвіан здригнувся, мимоволі уявивши собі, як цей ріг проткне його груди або горло.

Але відступати було нікуди. Принц швидко полив сіно настоянкою і відійшов у ще густішу тінь, тримаючи напоготові ніж і мотузку.

Слова Маріла збулися. Присутність чужинця ніяк єдинорога не збентежила, він дивився не Адвіана так, ніби не бачив його. А ось невловимий запах болотного  кореня, що поплив повітрям, негайно привернув його увагу.

Звір підняв голову, затріпотів ніздрями, а потім  швидко поскакав  до приманки.

Адвін зачаївся біля каміння, чуйно прислухаючись до того, чи не застукають ще десь копита? Але, на його щастя, і гори, і луг залишалися безмовними.

Єдиноріг почав жадібно поїдати частування, фиркаючи і шумно зітхаючи. Адвіан же, навпаки, і зовсім перестав дихати.

Скоро від сіна не залишилося й сліду. Єдиноріг неголосно заіржав і, підкинувши задніми ногами, почав швидко трясти головою. Але рухи його все сповільнювалися, поки не стали зовсім безглуздими і безпорадними.