Розділ 9.1

Гаряче повітря обпалило обличчя. Адвіан поморщився, простягнув руку, щоб відмахнутися, і вперся пальцями у тверду морду Кайтани. 

Потім насилу розплющив очі, зосереджуючи зір і силячись розгледіти те, що діється навколо.

Дощ закінчився, але холодний вітер люто гуркотів хвилями, розкидаючи високим небом залишки чорних хмар, серед яких тьмяно і злякано мерехтіли зірки.

Адвіан ледь чутно застогнав від болю в усьому тілі й спробував піднятися. Насилу, але все ж у нього вийшло сісти. У голові було порожньо і абсолютно просторо, але тішило вже й те, що свідомість не плуталася.

Він одразу зрозумів, що штормові хвилі винесли їх на острів, про який говорив Маріл, і тепер і він, і Кайтана лежать на холодному піщаному березі біля самої води.

Виверна штовхнула його мордою в груди. В її очах, як у згасаючому багатті, тліли помаранчеві іскри.

– Ну що ти, дівчинко... Усе добре? – ласкаво запитав Адвіан і  поцілував її  у лоба, але тут же, згадавши про важливе, швидко оглянув невелику дорожню сумку, прикріплену до пояса: чи нічого не пропало?

Сіно для єдинорога! Мішок, у якому воно зберігалося, було прикріплено до шиї Кайтани.

Мішок виявився на місці, тільки промок наскрізь. Але ця обставина не надто засмутила принца. Підніметься сонце і все можна буде висушити. Головне, що вони самі живі й перебувають у безпеці, на твердій землі.

Адвіан машинально погладжував шию Кайтани біля правого крила, розмірковуючи про те, що робити далі. Аж раптом його пальці натрапили на щось вологе. Виверна тихо, майже жалібно заричала. Кров? 

Тільки тепер Адвіан помітив, що її крило якось неприродно розташоване.  Зазвичай вона складала його і притискала до тіла, а нині воно безвольно розпласталося на піску.  

Принц ретельно, наскільки це можливо було в темряві, оглянув правий бік Кайтани. 

З боку шиї, півколом огинаючи крило, тягнувся довгий поріз, стікаючій  кров'ю. 

Першою думкою Адвіана була не та, що вони нікуди не доберуться до Заливних лугів, а та, що рана виверни глибша, ніж здається на перший погляд, а допомоги чекати нізвідки. 

Швидко впоравшись із нападом паніки, він  сильніше натиснув на м'язи, що оточували крило, намагаючись визначити, наскільки серйозними можуть бути пошкодження.

Виверна здригнулася і занепокоєно почала бити хвостом по прибережній воді.

–  Нерви цілі, і м'язи начебто не пошкоджено... Нічого, моя дівчинко,  нічого, – казав він, продовжуючи гладити буру, шорстку шкіру, – от зійде сонце, і одразу стане легше...

Після того, як Адвіан переконався, що з Кайтаною все у відносному порядку, він зайнявся собою.

Одяг в багатьох місцях порвався, тіло вкривали садна і подряпини. На щастя, обійшлося без вивихів, переломів та інших неприємностей. Руки і ноги рухалися вільно, хоч і нили від болю. 

Адвіан смутно пригадував, як у шкіру його впивалося щось гостре. Найімовірніше, це безжальні штормові хвилі кидали їх по прибережному камінню.

Принц мерзлякувато поїжився на пронизливому вітрі й притулився до твердого боку Кайтани, але не для того, щоб зігрітися. 

Виверни – багато в чому породження магії, їхня кров холодна як лід, саме тому вони живуть так довго.

Адвіану просто хотілося почути спокійний стукіт її серця, відчути впевненість у тому, що подорож їхня так чи інакше закінчиться благополучно. 

Але холод зимової ночі почав пробирати його до кісток.

Кайтана, наче відчувши що її друг потерпає, обережно дохнула на пісок і запалила невелике багаття. 

Вогонь, народжений диханням виверни, міг деякий час горіти без дров, сам по собі. Потім він, звісно, згасав, але й того виявилося достатньо, щоб Адвіан зігрівся і підсушив мокрий одяг.  

– Зійде сонце, ми підемо до лісу і знайдемо там трави, за допомогою яких я залікую твою рану, – казав Адвіан, розслабившись і слухаючи лагідне воркування виверни, – На жаль, нам доведеться летіти далі... Від цього залежить доля королівства, а отже – і наша з тобою! Зараз до лісу йти безглуздо і навіть небезпечно, ми не знаємо, які тварюки там можуть мешкати. Я виснажений і знесилений, ти теж... Тож краще почекати світла ясного дня...

Адвіан знав, що Кайтана розуміє його, нехай не розумом, але серцем. 

Мудреці розповідали про те, що іноді народжувалися віверни, які вміли розмовляти, але це більше було схоже на вигадку, ніж на правду.  Адвіан посміхнувся з тихим сумом, згадавши, як у дитинстві відчайдушно мріяв про те, що Кайтана одного разу заговорить із ним... 

З надією дивився  принц на рожеву смугу світанку, що розтікалася над морською гладдю.

Він не сумнівався, що в лісі знайдуться  і потрібні трави, і вода, придатна для зілля.

І щойно сонячні промені осяяли острів золотаво-димним світлом, вони піднялися й  пошкандибали до лісу.

Що вище піднімалося сонце, то тепліше ставало навкруги, і скоро від нічного холоду й сліду не залишилося. 

З лісу долинав оглушливий спів птахів.  Адвіан вслухався в їхні голоси, але вони були йому незнайомі.