8.2

З полутіні заднього сидіння простягнулася рука, пальці якої стискали світло-сіру банку. На коротких нерівних нігтях збереглися сліди фіолетового лаку, який у світлі приладової дошки засяяв гіпнотичними відблисками.

Олеся з клацанням відкрила банку і сунула її в руку Інзі.

– Пий! Це тебе заспокоїть... можливо...

– Алкоголь мене ніколи не заспокоює, – тихо сказала Інга, але все ж таки зробила ковток гостро-шипучого напою з грушевим смаком, тому що їй страшенно хотілося пити.

– Мене теж! – усміхнулася Олеся, звертаючи на заповнену машинами трасу.

Сидр трохи допоміг. У всякому разі нервове тремтіння минуло і думки потекли повільніше.

– Дякую, що допомогли мені, – промовила Інга, – якби не ви...

– Невідомо ще, чим це для нас обернеться... – пролунав позаду невдоволений голос.

– Облиш, Ліко, – Олеся струснула копицею світло-пісочного, до плечей волосся, і золотисті відблиски затанцювали в її густих пасмах, – Подумай про те, що тебе у тому кутку і зовсім ніхто не помітив, тож з чого нервувати? – І вона трохи повернула до Інги обличчя, і запитала: – Ну і в що ти вляпалася, мила?

"Яка красуня" – мимоволі подумала та, – ніколи раніше не бачила такої гарненької дівчини!"

Скуласте обличчя з правильними пропорціями, трохи кирпатий ніс, в міру пухкі губи. Особливо вражали очі: величезні, насичено блакитні, в обрамленні чорних, довгих вій. Але погляд цих лялькових очей був пронизливим і злегка гордовитим, немов господиня їх знала щось таке, чого всі інші ніколи не дізнаються.

Інга навіть злегка позаздрила яскравій зовнішності Олесі. Як би хотілося мати їй такі виразні риси!  Незважаючи на захоплення чоловіків, Інга не вважала себе красунею, особливо дратував її колір власних очей: якийсь сіро-коричневий, блідий...

Вона насилу відвела погляд від дівочого обличчя, знову відхлібнула трохи сідру і поставила банку в заглиблення для пляшок поруч із кріслом.

– В колишнього хлопця вляпалася,повірила  йому, а він привіз мене до цих придурків і кинув... – відповіла з ненавистю і коротко розповіла про те, що трапилося.

Особливо потішила Олесю сцена  втечі.

– Ну ти й божевільна! – весело розсміялася вона, спритно обганяючи машину, що їхала попереду, – статуеткою по голові і через паркан! Через паркан! То як у тебе вийшло? 

– Ай, – Інга махнула рукою, – дитячі забавки... Не було такого паркану в окрузі, який я б не перестрибнула! Шкода балончик загубила... Новий зовсім...

– То куди тебе відвезти?

– Додому... Хочу прийняти ванну і завалитися в ліжко. Завтра...

– Але якщо вони знають твого колишнього, то зможуть тебе дуже просто знайти! – подала голос Ліка, трохи висунувшись на світло нічного міста, що проникало крізь салон машини.

Інга побачила в дзеркалі її бліде обличчя. У неї теж було світле волосся і правильні риси, тому Інга вирішила, що вони сестри, але питати про це прямо не стала. Чи до того їй тепер!

– Але ж це правда!  Вони вже сьогодні можуть навідатися до тебе, – повільно промовила Олеся і насупилася.

Інга здригнулася, уявивши собі таку можливість, а у скронях знову оглушливо застукало.

– То що ж робити? – тихо запитала вона, радше в себе самої, ніж у дівчат. 

– Тобі потрібно десь сховатися, – упевнено сказала Олеся і, звернувши на напівпорожню стоянку біля магазину, зупинила машину, але мотор не вимкнула, щоб двірники продовжували працювати.

Вітер посилився, почалася завірюха, і мокрий сніг безупинно налипав на скло. 

– Сховатися... – розгублено повторила Інга, – але мені ніде ховатися, у мене нікого немає... 

– Ніяких родичів?

– Жодних! – Інга рішуче похитала головою, абсолютно впевнена в тому, що тітонька нізащо не стане їй допомагати.

– Сумно і прикро! Прямо як у мене і в Ліки... Я виросла в дитячому будинку, вона в прийомній сім'ї, де її ненавиділи...

– То ви не сестри!  

– Ні, ми подруги! Познайомилися на заняттях із кінного спорту колись давно і подружилися. Нас багато хто вважає сестрами, так ми схожі, просто дивно, як! – охоче розповіла Олеся і запитала: – А ти? Де рідню розгубила?

– Мама померла нещодавно, відтоді я одна, – відповіла Інга, але не захотіла вдаватися в подробиці.

– А верхи їздити вмієш? – запитала Ліка.

– Ні, не вмію...

– А я обожнюю коней, – мрійливо зітхнула та, –купила б, та грошей немає...

– Про хороше подумаємо потім! – вагомо заявила Олеся, – тепер потрібно прийняти рішення. Зрозуміло, що додому тобі їхати не можна...

– А до себе ми її взяти не можемо! – сказала Ліка тоном, що не терпить заперечень.

Інга заплющила очі й відкинулася на підголівник сидіння.

– Я не буду бігати і ховатися. Я ні в чому не винна. Якщо не важко, відвези мене додому... 

– Не боїшся? – зіщуливши очі, поцікавилася Олеся.