7.2

Приватний будинок, куди вони приїхали, хоч і знаходився недалеко від центру, але розташовувався ніби осторонь від дороги, у тихому місці за невеликим парком.

Сергій під'їхав до відчинених воріт, що вели у двір, і зупинився.

Інга вмостилася зручніше, дістала телефон, щоб, як зазвичай, зайняти  себе чимось, поки Сергій вирішуватиме свої проблеми, але він, заглушивши мотор, сказав:

– Не хочеш зі мною?

– Навіщо?

– Побачиш, як люди живуть! – відповів той і чомусь засміявся.

– Я краще тут почекаю...

– Ходімо, красуне! Познайомлю з впливовими людьми... Може, і тобі що-небудь перепаде.

– Ти про що говориш? – здивувалася вона.

– Про роботу, зрозуміло. Не все ж життя тобі вкалувати в дешевому магазині!  

Інга пересмикнула плечима і сунула телефон назад у кишеню. Сергій не вперше намагався влаштувати її на більш престижну роботу, але поки що  безуспішно, тому нічого нового або підозрілого в його пропозиції вона не побачила. 

Інга хотіла спершу залишити свою сумку на сидінні, але в останню мить щось спало на думку,  тому вона висмикнула її з машини і повісила на плече.

Здригнулася, коли порив вітру жбурнув  їй в обличчя жменю мокрого снігу, і кинула ще один швидкий погляд на величезний будинок. 

Він здавався похмурим і абсолютно темним, але, придивившись, Інга все ж розрізнила найлегші спалахи світла, що пробивалися крізь не щільно закриті штори-жалюзі.

Слідом за Сергієм, вона квапливо пройшла через двір і піднялася широкими сходами до великих, оббитих світлою шкірою, дверей.

Інга такі будинки не любила, вважала їх надто химерними і позбавленими смаку, але сподівалася, що Сергій не буде мучити її тут надто довго.

Двері відчинилися назустріч.  У передпокої горіло м'яке слабке світло, що імітувало сяйво свічок. 

Їх зустрів чоловік, якого Інга не могла розгледіти в такому тьмяному освітленні. Чоловік велів:

– Нехай дівчина почекає там! –  і вказав рукою в бік.

– Ходімо,– пошепки сказав Сергій і, обійнявши Інгу за талію, повів у напівтемряву будинку.

Дівчині все це не сподобалося, але вона промовчала. Зрештою, у кожного свої примхи.

– Почекай тут.  Тут є все, що потрібно, – так само пошепки попросив Сергій і залишив її саму. 

У цій кімнаті було трохи світліше, але все ж недостатньо для того, щоб добре розгледіти навколишні предмети.

Інга подумала, що це, судячи з усього, невелика вітальня. Диван із м'якими подушками, скляний столик, на якому стояв графин із якимось напоєм, склянки і дві вазочки: з цукерками і печивом.

Інга потягнулася до графина, відкрила його і, відчувши насичений запах фруктів, налила напій у склянку, що мерехтіла золотистими відблисками. 

А що, якби вона жила в такій розкоші? Прискіпливо оцінила ту обстановку, що була доступна погляду. Ні, мабуть, тут усе потребує серйозних переробок. 

Інга вже піднесла склянку до губ, але по спині її несподівано пробіг неприємний озноб. Вона повільно поставила склянку  назад і подивилася на неї, як на отруйну змію...

Не поспішаючи, пройшлася навколо столика, обхопивши себе руками за плечі. Кімнатою плив настирливий фруктовий запах.

Обережно підійшла до отвору, що вів у коридор, і прислухалася.

Але в будинку було дуже тихо: ні кроків, ні голосів. 

Інга знову пройшлася взад і вперед, наблизилася до вікна і спробувала відкрити жалюзі. Але в неї нічого не вийшло.  Таке їй  вже зовсім не сподобалася. І де той Сергій вештається? Скільки можно теревені розводити!

Інге здалося, що десь за стіною неголосно грюкнули двері.  Вона, починаючи дедалі більше нервувати, почекала ще п'ять хвилин і вирішила, що розумніше буде вийти на вулицю. 

Міцно стиснувши біля плеча ремінь сумки, Інга попрямувала коридором до дверей. 

Але щойно вона вийшла в передпокій, як звідкись із темряви виринув високого зросту і потужної статури чолов’яга і   вкрадливо так запитав:

– Ти куди зібралася, дівчино?

– Назовні, – відповіла Інга, відчувши холодок під серцем. 

Чи той це мужик, який зустрів їх у передпокої, чи не той, вона сказати не могла. Та й яка різниця? Страх торкнувся її обличчя своїми крижаними липкими пальцями.

Інга згадала, що в сумці лежить перцевий балончик. Купила не так давно, про всяк випадок. Темними вулицями рідного міста нині ходити небезпечно.

– Йди назад, – так само вкрадливо порадив чолов’яга, окинувши її з голови до ніг швидким поглядом.

– Сергію, де він? Ми... –  почала говорити Інга, а слова застрявали в горлі, немов колючі грудки.

– Сергія тут немає. Він поїхав. А ти залишилася, –  почула у відповідь, – Він нам дещо заборгував, і поки борг не поверне, ти залишишся тут, дівчино.  Тож ступай, там тобі буде зручніше... Почувайся як удома…